Розділ дев’ятий

Блакить неба поступово перетворилась на сірість. Хмари розповзлись по небу, затягуючи його і ховаючи під собою сонце.

Вітер посилився, розносячи собою піщинки, крихти каміння.

Враз потемнішало...

Листя та трава набули насиченого зеленого кольору – вже не осліпляє більше сонце своєю яскравістю та вони можуть проявити свою насиченість.

Вітер колише гілля, задаючи ритм весняного танцю. Листя, своїм шелестінням, підігрує танцю та солов’їному співу. Пташки, почувши пісню весни у виконанні вітру, дерев і солов’я, залучилися до природного концерту.

Крізь прозоре повітря відлуння співу та мелодії Природи розносилось в далеку далечінь, де буденність заполонила всіх. Де крізь гуркіт коліс і копит не помічають пташиного співу. Де запах масел перебиває аромат Природи – квітів і трав. Де яскравість одягу затьмарює природні кольори та фарби оточуючого світу...

Прохолодне повітря розтікалось по всіх закуточках, розбавляючи собою спеку. Свіжість наповнювала собою простори, в яких до цього часу перемагала задуха.

Кошеня, скрутившись на підвіконні відчиненого вікна, мило спало, муркотячи собі щось під ніс час-від-часу. Важке дихання перетворилось на повільне позіхання, прискорюючи ритм подихів. Від легенького потоку вітру шерстка ворушилась, наче мала своє незалежне, самостійне існування...

Голуб вийшов зі своєї підвальної схованки. Пройшовши по хіднику до парапету, він злетів над дорогою, на якій, саме в цю мить, показалась карета, що мала в упряжці чотирьох коней.

Тупотіння струнких ніг коней привертало увагу всіх, хто проходив повз дорогу.

Смольний колір коней підкреслював стрункість їхніх тіл. Сніжно-біла грива розвивалась по вітру, контрастністю ще більше підкреслюючи чорноту окрасу гордівливих тварин.

Голову кожного коня прикрашав багряно-червоний плюмаж, що колихався по вітру в ритм білосніжної гриви. По кутах матово чорної карети стирчали такі самі багряно-червоні плюмажі, надаючи враження величезного зло віщого полум’я, що огорнуло кривавою пеленою екіпаж.

Складалось враження, що коні самостійно керують екіпажем, адже на належному місці не було візника.

Карета, не дивлячись на грубу та крупну бруківку на дорозі, наче плила, а не їхала. Граційність обертання коліс зачаровувала всіх пересічних пішоходів.

Таємничий екіпаж звернув за воріт, залишивши пособі димчатий слід і, як дивно, жодного запаху...