Розділ восьмий

Вічність прийняла форму вітру, що так грайливо пересувався розносячи з собою аромат дівчини.

Дарунок для всіх і ні для кого. Він був настільки чудовий, що всі, хто його вдихали, одразу посміхалися. Незнайомий та чудовий аромат викликав спогади у багатьох, хто його вловив.

Жінки згадували свою юність, перші побачення, перше кохання.

Чоловіки стрімголов починали мчати до своїх коханих жінок, щоб, подивившись на них, пригадати перші сумісні кроки у спільне життя.

«Тонкий чудовий аромат дитини,

Дорослої вже дівчини... та ще цнотливої.

Із спогадів він витягнув хвилини

Життя, що склалося і долі неможливої.

Найперших поглядів, усмішок та кохання,

Що справдилось, чи просто зупинилось.

Дитячого, юнацько-першого бажання,

Надій на щастя, яке досіль не справдилось.

Сумісність спогадів на майбуття,

Теперішній, реальний плин речей.

У кожного собою обране життя,

Що відобразилось у кольорі очей.»

Вічність, що завжди прагнула до стрімкості протікання років, століть, тисячоліть, намагалася затримати кожну мить... не для того, щоб довше пробути на цій гріховній землі. Ні! Лише для того, щоб якомога більше людей відчули той тонкий, чудовий аромат наївної тендітної цнотливості. Щоб кожний, хто його відчує, міг запам’ятати його – адже нема нічого чудовішого за теплі ніжні спогади першого тремтливого кохання!

Долетівши до величезного дуба, Вічність промайнула повз його гілля та листя, попрямувавши до вікна, величезного похмурого вікна. Але... воно виявилось зачиненим...

Долучивши дубове гілля, Вічність побачила постать, темну сумну постать, що переміщувалась із глибини кімнати в бік вікна.

Юнак, підійшовши ближче, відчинив вікно. Сильний потік вітру увірвався до приміщення. Захопивши по дорозі волосся хлопця, що так спокійно, темними хвилями, розкинулося по плечах.

Юнак закрив очі. Відчувши аромат, принесений вітром, хлопець посміхнувся. Тоненький ніжний аромат, що був такий знайомий і водночас невідомий.

– Мета досягнута! – потоком вітру прошепотіла Вічність.

Юнак, побачивши грайливість вітру, почав з ним розмову. Але запитання були настільки безглузді, що Вічність вирішила не відповідати – дати можливість хлопцю самостійно знайти відповіді на запитання...

Пробігаючи повз сквери, парки, будинки, людей... Вічність поступово, з вітру, перетворилась з голуба... Дуже цікаво їй було дізнатись про те, що ж відбувається у сірому похмурому будинку!

Чи знайшли спільну мову кохана дівчина та кохана киця...