Розділ сьомий

Безсонна ніч. Втрата коханої киці. Вранішня спека.

 – Невже це кара?! Кара... Можливо... А за що? – роздуми свої Крістіан направляв до вітру, який ніяк не міг досягнути юнака.

Хлопець встав з підлоги, швидкими кроками підійшов до вікна. Відчинив його.

Сильний потік вітру увірвався до приміщення, захопивши по дорозі волосся, що так спокійно розкинулося по плечах юнака.

Закривши очі, Крістіан відчув аромат. Тоненький ніжний аромат, що був такий знайомий і, водночас, невідомий.

«Привіт. Ти хто, що так війнуло

Своїм тоненьким, ніжним ароматом?

Переді мною враз лиш промайнуло

Бажання жити, стать твоїм фанатом...

Тебе знайти – це божевільна думка,

Лиш вітер знає, де тебе шукать.

Твоя краса й чарівність надлунка,

Я буду всюди тебе гукать.

Прийди до мене, хоч уві сні!

Прошу тебе, чарівна Діва Ночі!

Думки про тебе вже рясні,

Хочу побачить твої ясні очі...

Прийди! Чекатиму тебе я вічно,

Усюди, де б могла ти бути...

Хоча це й виглядає надкомічно,

Бажаю я хоч голос твій почути!»

Сівши на підвіконня, Крістіан ловив обличчям вітерець, що знайомив його з чимось чарівним і невідомим.

Легке тремтіння пробирало тіло юнака, не зважаючи на спеку, що так стрімко проникала до кімнати. Впевненість у чарівність невідомої заполонила єство і душу хлопця.

Намагання розпізнати риси, чи хоча б силует, були марними, адже вітер, крім аромату, не міг нічого донести.

– Скажи мені, Вітер, чому стається так? Чому приймаючи самотність єдиною своєю сутністю, невдовзі починаєш розуміти, що вже в серці хтось посилився?

Лише шелест листя почув у відповідь Крістіан.

– Скажи! Чому?! Чому лиш аромат ти приніс мені? Невже тобі важко було принести крім нього ще хоча б волосину?! Хоча б одну!!!

Вітер промовчав...

Споглядаючи за непорушною листвою, юнак зрозумів, що ніхто у світі не зможе йому відповісти на його безглузді запитання...

Роздивляючись листя дерев, що росли біля вікна його кімнати, Крістіан зловив себе на думці, що ніколи не звертав увагу на те, як листя схоже за формою на око.

– Цікаво, чи існує на світі людина з таким самим чудовим, насиченим кольором очей, як це листя?

На що вітер, у відповідь, заколихав гілочками, порушуючи спокійний стан непорушності листя.

– Дякую, хоч на якесь моє питання ти відповів...

Відволікшись на споглядання листкової зелені, Крістіан навіть не помітив, як аромат чарівної незнайомки зник. Вітер приносив вже звичний буденний запах міста, скверів і парків.

Розкидаючи дрібне сміття по хіднику, Вітер грайливо побіг по вулицях. Він ніс із собою аромат чарівності по всьому місту, даруючи тонкощі запаху незнайомки пересічним пішоходам, деревам, траві, квітам та повітрю.

Вдихаючи насичене повітря, пішоходи посміхались. Посміхаючись одне одному, вони переносили чарівне тепло від серця до серця, надихаючи гарним настроєм на прийдешній день всіх навколо.

Вставши з підвіконня, Крістіан попрямував до свого ліжка. Забарвлене вранішнім промінням, воно нагадувало веселку, що спрямована від небосхилу до обрію. Переливаючись різнобарв’ям, ліжко скрипнуло під тілом юнака, що наче камінь впав на нього.

Ліжко здалось хлопцеві хмаринкою, що ніжно пропливала по небосхилу повз веселку.

Повіки стали важкі, тіло поринуло у м’якість пір’їності хмар. Душа та свідомість піднімались все вище та вище.

Легкість вітряного потоку підхопила дух юнака і понесла десь туди... Туди, де знаходилось його серце... Де думки його губились і не губились серед буденності та метушні...