Розділ шостий

Буденність засмоктує. Суєта навколишнього світу призводить до метушіння.

В потоці прагнення досягти поставленої мети, людство втрачає найчистіші почуття та прагнення.

Втрачається наївна радість...

Внутрішня істота людини вже втратила вміння сприймати світ таким, яким він є. Просто радіти першій зірці на вечірньому небі; вітерцю, який у спеку охолоджує тіло; метелику, що своїми крильцями прикрашає навколишнє.

Прагнення людства до вдосконалення призвело до того, що воно втратило прямий зв’язок з природою, яка так натхненно намагається повернути своє право на існування.

Усвідомлення втрати проходить лише в останню мить життя, коли тобі залишається лише одне: в останнє помилуватися навколишнім світом; в останнє ковтнути  свіже повітря, що дарує грайливий вітер; в останнє передивитися свої пріоритети... і... зрозуміти, наскільки вони були сміхотворними, корисно-матеріальними та жахливими. А вже пізно!... ти намагаєшся виправити світосприйняття оточуючих, але марно. Всі чуюсь, але ніхто не слухає! Адже сприймають це ніби марення на смертному одрі!

Людино, стій! Зупинись!

Прийми Світ, Природу, Вічність такими, якими вони є! Адже вони тебе сприймають, не змінюють і намагається покращити твоє земне існування!

Втрата внутрішнього світу, обрив зв’язку з навколишнім світом – найганебніше, що тільки може статися з людиною.

Прагнення збагатитися матеріально призводить до духовного збіднення...