Розділ п’ятий

На темряві нічного неба почали з’являтися блакитні плями. Зорі та місяць втрачали свою яскравість.

Над обрієм з’явилися багряно-червоні розмиті смуги. Наче якійсь невідомий  художник недбало мазнув пензлем із багряною фарбою.

Трава, листя та дерева, будинки, вулиці та сквери набули рожевого відтінку. Тоненький спів пташок порушив тишу. З-за горизонту показалась дуга, що, перетворюючись на диск, обернулась у сонце.

Десь здалеку почувся лай собаки, що збудив спляче місто.

Скрип кватирки перегукувався з бахканням дверей, які відчинялись і зачинялись...

На вулиці з’явилися поодинокі постаті, що прямували кожна в своєму напрямку.

Пересічному пішоходу неможливо збагнути всієї краси світанку, особливо при буденній поспішності.

Сонце зайняло своє звичне місце на небосхилі. Блідий місяць, що не встиг ще сховатися за обрій, із сумом дивився додолу. Зірки зникли з неба. Вже нічого не нагадувало про ніч, що минула.

У скверах і парках співали птахи, які щойно поснідали тим, що знайшли на землі: насінням дерев, трав і квітів, крихтами, що приніс вітер з невідомих частин міста...

Величезний похмурий будинок із сірими віконницями самотньо чекав часу свого пробудження.

У всіх сусідніх будинках вже хтось прокинувся, а у ньому не було жодної ознаки на життя.

Пройшовши повз цей будинок кольору мокрого каміння, чорне кошеня зупинилося. Піднявши свої жовто-зелені очі, воно прислухалось. Десь з верхнього вікна доносилося тихеньке схлипування...

Підійшовши до дверей, величезних дерев’яних дверей, кошеня нявкнуло.

Реакції ніякої...

Воно нявкнуло ще. Іще декілька разів...

Десь з глибини будинку почулися невпевнені кроки. Але чим ближче вони наближалися, тим впевненішими та частішими вони ставали.

Грюкіт замка, що відчиняли чавунним ключем, дав знати кошеняті, що незабаром двері відчинять.

Рипіння не змащених завіс було передвісником досягнення мети.

На порозі з’явилась дівчина, чудова струнка дівчина, з темним хвилястим волоссям, що хаотично спадало на її тендітні плечі.

Вона, своїми сіро-зеленими очима, подивилась на кошеня, що так жалісливо нявкотіло на сходах по близькості з порогом.

– Привіт, маленьке! Чого ти плачеш, чудове пухнасте створіння?

– Няв! – доторкнувшись лапкою до босої ноги дівчини, відповіло кошеня.

– Мабуть ти змерзло і хочеш їстоньки! – присівши навколішки, сказала вона.

Взявши кицю на руки, дівчина увійшла до будинку.

Гуркіт важких масивних дверей пробудив від сну мешканців похмурого будинку, що так солодко спали до цього часу.

Пригорнувши до себе кошеня, дівчина піднялась сходами до своєї кімнати, що наповнювалась сонячним промінням.