Розділ четвертий

Вічність побачила чорного голуба, що вилетів із вікна чиєїсь спальні.

Птах стрімко злетів у небо, залишивши по собі лише тінь, що плавно переміщувалась по хіднику. Накриваючи собою все, що було на її шляху.

Вічність, тінню темряви, перемістилася зі свого споглядального пункту до вікна, яке щойно покинув голуб.

Темрява кімнати відрізнялась від вуличної. Темні закути нічим не освітлювались. Навіть вогонь, що так граційно ворушив своїми багряними язиками, був безсилий проти цієї внутрішньої темряви.

Світло від каміну падало лише на підлогу, що була поруч, і на сплячу Аеліту, яка помірно дихала в унісон трісканню палаючого вогню.

Вічність увійшла до кімнати, трішки задівши прочинене вікно. Воно, своїм легеньким скрипом, розбудило дівчину.

– Хто тут? – піднявши голову над подушкою, спитала Аеліта. Її чорне волосся, розкинуте хаотично до того, рівними локонами та важким вантажем впали на її тендітні плечі.

Вдивляючись у темряву своїми зелено-сірими очима, дівчина присіла на ліжку...

Вічність, намагаючись розсіятись по кімнаті туманом, дивилась юній постаті в очі. Які яскравим смарагдом виблискували в темній кімнаті.

«Вона, наче кішка граційна, сидить

В темній кімнаті на ліжку.

Очі дівчачі, хоча і на мить,

Не дають спокій серцю та тиску.

Її ясні очі, наче зорі зелені,

Освітлюють темряву ночі.

Хоча її серце сховалось в терені,

Її душу освітлюють очі.

Що, наче перлини, пронизують розум

Усім, хто у них заглядає.

Позбавивши мозок буденності дум

На подвиг вона надихає.»

Вічність зрозуміла, що самотність Аеліти робить її настільки чарівною, що жодна потворна думка, народжена її свідомістю, не зіпсує цієї вроди та величі.

 – Хто тут? Відгукніться!!! – з тремтінням у голосі прошепотіла дівчина. Вона боялась розбудити гувернантку, що спала у сусідній кімнаті. Їй зовсім не хотілося, щоб її служанка увірвалась до кімнати, налякавши те, що завітало, при цьому піднявши на ноги всіх, хто зараз спокійно спить у будинку.

Темно-сірий туман, наче хмара, пересунувся від вікна в бік Аеліти.

Вічність відчула потяг, щось схоже на материнський інстинкт. Наче ковдрою, вона огорнула дівчину, що зі страхом у очах дивилась на туман.

– Люба, мила моя дівчинко! Твої сумні очі повинні обарвитись радістю! – сказала Вічність, офарблюючи свій туман ніжно блакитним кольором. Її слова відлунням пролунали в думках дівчини.

Аеліта закрила очі. Тепло загорнуло її тіло, що напружилось від остраху.

– Хто ти? Чим я завдячую твоєму візиту? – вже майже спокійним голосом спитала дівчина.

Напруження з тіла спало. Вона відчула, як тепло повільним потоком піднімається від пальців маленької ніжки по ступні, тендітні щиколотки та стегна розслабилися під теплими хвилями енергії, що передавалася Вічністю.

Тоненькі пальчики граційних рученят ледь помітно ворушилися від напливу тепла.

Передпліччя та плечі розслабилися.

Гарний настрій і щастя наповнили душу Аеліти.

Вона відчула, як сили та енергія наповнили її тіло.

Відкривши очі, дівчина зрозуміла, що вона змінилась. Віднині самотність відступила. Все єство заполонив потік енергії, магічної сили, що подарувала їй Вічність.

– В мене немає імені. Я лише дух, що вирішив позбавити тебе самотності.

– Дякую тобі, – поблискуючи очима та посміхаючись відповіла Аеліта, – це найкращий і найцінніший подарунок, який мені коли-небудь в житті підносили.

Вставши з ліжка, перероджена дівчина підійшла до вікна. Простягнула руки до світанку, вдихнула вранішнє повітря на повні груди, та так, що корсаж, повільним змієм, сповз по її платтю донизу.

– Привіт, Сонце! Чудового багряного кольору ти надало небосхилу! Народився новий день! І в цьому новому дні народилась нова Я!!! – з посмішкою сказала Аеліта, закрила очі та замислилась.

«Ну ось, тепер нова я стала.

Красу Природи знову помічаю.

Останній рік я наче спала...

А зараз біль і темряву душі втрачаю.

Спитаєте: «Шкода тобі цього?»

Я відповім: «Мабуть що так!»

Хоча й не мала в світі я нікого,

Але й себе втрачати – страшенний переляк!!!

Я жити знов навчитись мушу,

Дивитись на навколишнє інакше...

Наповнити красою серце й душу,

Хоча й не вмію. Як зробить це? Як же?»

Аеліта, наче важкий вантаж, впала на підлогу. Волосся розкинулося по периметру голови. Обличчя опинилося впритул рук, що навхрест лежали на деревині.

Прохолода вранішнього повітря, що потрапляло у кімнату через прочинене вікно, одаровувало кімнату свіжістю.

Волосся ворушилось від повільних і маленьких потоків повітря. Вітерець відкрив вікно, повітряна ковдра покрила тендітне тіло дівчини.

Скроні обпікали гарячі сльози, що потоком текли з очей. Холодними цівками вони стікали по рукам до підлоги.