Розділ перший

Темрява. Холод. Порожнеча.

Одяг, що знаходиться на тілі, огортає...

Вогонь обігріває будинок. Одяг зігріває тіло, але холод, що надходить із глибини, переборює штучне тепло.

Холод різбляний. Намагається вирватися назовні, надриваючи плоть.

Шмаття плоті звисають, іскріють ясно-червоним кольором. Душа, розриваючись, стогне. Стогне так голосно, що серце прискорює своє биття, збільшуючи тривогу, яка гіркотою віддається по тілу, нервам, артеріям та венам...

Гіркота крові та бруду псує смак усього, що було з'їдене та випите. Прагнення позбутися болю та гіркоти переростає в страх.

Страх втратити. Втратити все. Все, що є. Все, що так надихає та лякає. Все, що оточує та насичує...

Холод. Знову він наповнює душу. Внутрішня істота, яка рветься назовні, така могутня. Така стрімка.

Біль від її запопадливості дуже великий. Величезний настільки, що хочеться скиглити.

Вити на місяць, як вовчиця.

Шматувати своє тіло, рвати себе, драти свою плоть...

Внутрішній біль, що прагне вийти, замінюється тривогою та пустотою.

З'являється бажання взяти ніж. Його лезо таке прохолодне. Таке гостре...

Холодний метал, що торкається розігрітої шкіри, наносить фізичний біль, який дуже сильний.

Сильний! Можливо сильніше душевного! Але... Ні... Вони взаємні, тотожні, рівні...

Стій! Зупинись!!!

Втрата тіла, тепла, крові – не зупинить душевний біль!

Душа й надалі буде боліти! Блукаючи, вона буде ненавидіти тебе! Ненавидіти тебе за те, що ти не дала їй завершити свій шлях, а прирекла на вічне блукання. На вічне нерозважливе мандрування...

Подумай про світло... Про чистоту.. Про щирість...

З'явилась тепла грудочка. Десь в глибині, в районі серця.

Він зростає. Наповнює теплом все тіло. Всю плоть...

Що це?

Надія...

Надія чистоти. Віра в щирість. Любов до світла.

Аеліта встала з крісла, покритого червоним оксамитом, для того, щоб підкинути дрова до каміну та розігнати думки, що насичували розум та тіло...

Вогонь, отримавши свіжу деревину, почав грати яскравим світлом. Порушуючи тишу тріщанням.

«Вогонь горить в каміні кам'яному,

Розпалюючи древо до вугля.

Палючий біль у серденьку пустому

Перетворюється на пусте маля.

Всі намагання жити розтрощились вщент.

Не хочеться нічого та нікого.

Лише у мозку робиться акцент

На повну втрату власного усього»

Думки Аеліти обірвав скрип. Вона повернула голову та побачила голуба, що увійшов до кімнати через відкрите вікно.

Воркотіння чорного птаха перекрикувало тріскання дерева в каміні. Він підняв крила, намагаючись злетіти. Але побачивши Аеліту, що навприсядки споглядала за ним, голуб повільно покрокував до неї.

– Привіт, пташко! – дівчина простягнула руку до гостя. – Тобі сумно та самотньо, чи ти просто вирішила залетіти на світло?

У відповідь вона почула воркотіння...

– Знаєш, мені здається, що навколо мене весь світ перетворився на величезну потвору, яка пожирає все на своєму шляху.

Будь-що або будь-хто на її дорозі, те, до чого вона доторкається, перетворюється на бридкий мотлох.

Той, хто стає в неї на шляху, змінює свій світогляд, спотворюючи свої первозданні мрії та вподобання.

Голуб припідняв голову, припідняв ліву лапку. Похитав головою. Щось проворкотів і злетів.

– Ну ось, знову я залишилась на самоті з тобою, мій єдиний друг. Мій кращий товариш, любий вогонь. Тільки ти мене розумієш і ніколи не покинеш мене, поки мені самій цього не захочеться! – сказавши це, Аеліта підкинула дрова до каміну.

Встала, припідняла поділ і підійшла до вікна. За вікном темно. Ніч накрила своїм простирадлом все так густо, що нічого не видно.

Шумить дощ. Кожна крапля, що потрапляє на підвіконня, відлунням відбивається у голові. Пульсуючи, скроні починають тиснути.

Друга безсонна ніч. Безсилля розтікається по тілу. Монотонність дощових крапель заколисує свідомість.

Жодної думки не з'являється в голові сонної дівчини. Вона мовчки стоїть біля напіввідкритого вікна ті вдивляється в темряву дощової ночі...

Ноги привели Аеліту до ліжка.

Загорнувши ліву руку за спину, вона намацала поворозку та послабила корсаж. Знімати було лінь. Тому дівчина просто стягнула з себе черевички та лягла вдягнена на ліжко.

«Ніч поглинає природнє єство,

Дощ заповняє тишу.

Думки наповняє повне безвірство,

Наче сир сіру мишу.

Немає надії на майбуття,

Немає бажань ні до чого!

Вже набридло мені це життя!!!

Не хочеться бачить нікого...»

З цими думками Аеліта поринула у безпам'ятство сну.

Дихання її стало спокійним. На обличчі з'яилися риси зворушливості. Мабуть їй сниться щось приємне. Або просто вона знайшла спокій у далекій країні сновидінь.