Вічність.

Вічність. Вона натхненно споглядає за нами зі своїх вікон. Намагається роздивитися життя навколо себе...

Відчинилися двері. Рипіння незмащених завіс порушило тишу. Легкі кроки майже не чутні, порівняно з гуркотом замка, що зачиняли чавунним ключем.

Біленьки туфельки на тендітних ніжках показалися з темряви під`їзду. Кремове плаття шелестіло під'юбниками, сховавши струнке жіноче тіло під своєю заволокою.

Чорний корсаж, стягнутий умілими руками гувернантки, стискає ребра настільки міцно, що Аеліта не могла вдихнути свіже вранішнє повітря на повні груди.

Перший крок на кам`яний хідник був настільки невпевненим, що це відчула навіть зозуля, яка до цього часу мовчки сиділа на гіллі затуманенного клену. Зробивши другий крок Аеліта відчула вітерець, який приніс із собою запах весняних галявин, квітів, які тільки розпустилися.

Вона зняла капелюшок, випустивши на волю своє довге хвилясте  волосся, що, наче смола, заблестіло під промінням сонця.

Вітер враз підхопив його. Волосся розігралося настільки, що Аеліта почала нашвидкоруч відбирати його від обличчя. Довгі тоненькі пальчики були покриті атласними рукавичками, що заважало дівчині вправно відганяти пустотливе волосся від очей та вуст, які яскравим гранатом підкреслювали білосніжну посмішку її чарівного обличчя...

Вічність згадала, що колись, коли вона була зовсім юною, дівчата ніколи не надягали капелюшків в перші дні весни.

Адже саме сприйняття весняного вітру, гра сонця на волоссі та пестощі ним – найкраще підтвердження цнотливості та грації дівчини!

Його кроки були легкими. Граційність ходи видавала приналежність постаті до сім`ї аристократії.

Хлопець «блакитної крові» ніколи не переймався своїм зовнішнім виглядом. Але саме сьогодні, в найперший весняний день, він надів новенький чорний циліндр і білі рукавиці. Що так гармонійно підходили до трості з матового срібла та чорного цирконію.

Вперше в житті Крістіан споглядав за вулицею ранньою ранковою порою, коли нікого не було. Коли крім свого серцебиття та кроків ти чуєш лише шорох листя, яким грається пустотливий вітер.

Натхненню хлопця не було меж. Посмішка щастя з`явилася на обличчі юнака, демонструючи всьому світу ямки, що надали посмішці ще більшої осяйності.

Стрункість чоловічого стану надихнула Вічність. Вона заспівала весняну пісню солов'їним голосом. Та так, що сонце заяскравіло на блакитно-синьому небі, на пурпурно-зеленій листві – яка щойно народилася від пуп'янків.

– Що це? – спитала у чорного котеняти Аеліта, прислухаючись до чудової весняної пісні.

– Няв! М-няв!!! – відповіло кошеня, опустивши ліве вушко.

– Так. Тобі не цікаво слухати спів птахів, я розумію. Але лише у вранішній тиші можна почути граційність солов'їного сопрано. – Повертаючи у бік площі мовила Аеліта, забувши надягти капелюшок. Лише зробивши декілька кроків вона згадала про нього, але обернувши голову в бік дому побачила, як капелюшок, підхоплений вітром «біжить» по сірому кам'яному хіднику. Кошеня тим часом спокійнісінько собі гралося зі своїм хвостиком...

«Ось так проходить все на світі:

Живеш ти, мрієш і пустуєш.

Захоплюєшся ароматом квітів,

На самоті з собою не сумуєш.

Зима, весна чи осінь, літо –

Тобі всерівно в молоді роки!

Адже все сяє білим світлом,

Даруючи натхнення на віки...»

Думки Вічності просочилися сумом. Звернувши увагу на самотню дівчину, їй захотілося спуститися до неї. Але піднявши очі вгору, Вічність побачила сіру хмаринку, яка від сильного потоку вітру росла по небу, закриваючи собою блакить.

Коли хмара доповзла до сонця, воно, своїм промінням, намагалося побороти сірість та морок темряви. Але на допомогу хмарі знову прийшов вітер...