— Вибачте! Я шукаю Крістіана Норта. Мені телефонували...
— Ваше ім'я?
— Скай Норт. Я його донька.
Жінка перевірила щось у комп'ютері, після чого підвелася.
— Зачекайте тут, будь ласка.
Я залишилася посеред коридору, дивлячись на двері, за якими зникла медсестра. Минуло кілька хвилин. Нарешті до мене підійшов чоловік у білому халаті. Він мав втомлений вигляд і говорив дуже тихо.
— Місс Норт?
Я кивнула.
— Мені шкода, що вам доводиться це переживати.
Я відчула, як усередині все завмерло.
— Що?
Лікар на мить опустив погляд.
— Ми зробили все можливе, але, на жаль, врятувати його не вдалося.
Я не відразу зрозуміла сказане. Просто дивилася на нього, чекаючи, що він додасть щось іще. Але чоловік мовчав.
— Ні... — ледь чутно вимовила я.
Лікар обережно поклав руку мені на плече.
— Мені дуже шкода.
Я відступила на крок.
— Я хочу його побачити.
Він кивнув і провів мене довгим коридором. Двері однієї з палат відчинилися. Я зробила кілька невпевнених кроків усередину. Тато лежав на ліжку. Його обличчя було спокійним, очі заплющені, а руки лежали поверх білого простирадла.
Я не одразу підійшла до ліжка. Кілька секунд просто стояла біля дверей, дивлячись на людину, яку ще вчора вважала частиною свого звичного життя.
Ми ніколи не були особливо близькими. Між нами завжди залишалося надто багато недомовленого, образ. Я підійшла ближче, глянула на його обличчя й опустила очі. Дивно. Ще кілька годин тому я навіть не думала, що таке може статися.
Я постояла ще трохи, а тоді розвернулася. Я вийшла з палати, пройшла коридором і зупинилася біля виходу з лікарні. Надворі було холодно. Я застебнула пальто, дістала телефон і довго дивилася на екран. У списку контактів знайшла мамин номер. Вона відповіла не одразу.
— Так?
— Мамо...
— Що сталося? — її голос звучав роздратовано, наче я відволікла її від чогось важливого.
Я ковтнула повітря.
— Тато помер.
На іншому кінці запала тиша.
— Що?
— Він у лікарні був. Мені телефонували... Я приїхала, але...
Я не змогла закінчити речення.
— Ти де зараз? — нарешті запитала вона.
— Біля лікарні.
— Добре. Я зараз приїду.
Вона відключилася.
Я опустила телефон і залишилася стояти біля входу. Навколо проходили люди, хтось поспішав до автомобілів, хтось розмовляв телефоном, а неподалік молода пара сміялася, намагаючись сховатися від снігу під однією парасолею. Машини їхали вулицями, у вікнах будинків світилися гірлянди, магазини готувалися до Різдва. Усе було таким самим, як і годину тому. Я сіла на холодну лавку біля лікарні й поклала телефон на коліна. Не знала, що відчуваю. Не могла навіть зрозуміти, чи мені хочеться плакати.