Дев'ятий сніг

18 Розділ

На вулиці вже починало сутеніти. Різдвяні гірлянди світилися на деревах, а біля магазинів стояли прикрашені ялинки. Я йшла знайомою дорогою, слухаючи музику в навушниках, і думала про те, що сьогодні варто було б приготувати дідусеві щось смачне на вечерю.

Коли я піднялася сходами до нашого поверху, то помітила, що вхідні двері квартири прочинені.

Я зайшла всередину й зупинилася. З кімнати вийшла мама.

У руках вона тримала велику валізу, а на плечі висіла сумка. На ній було довге бежеве пальто, волосся акуратно вкладене, а на обличчі — гарний макіяж.

Вона навіть не здивувалася, побачивши мене.

— Що відбувається? — запитала я, повільно знімаючи наплічник.

Мама не відповіла. Лише поправила ручку валізи й попрямувала до виходу.

— Мам.

Із кімнати дідуся долинув тихий звук. Я повернула голову й побачила його у дверях. Він стояв, спираючись рукою на одвірок, і сумно похитав головою.

— Дідусю, що сталося?

Він опустив очі. Я знову повернулася до мами.

— А тато де?

— А мені звідки знати? — огризнулася вона, навіть не зупинившись.

— Як це не знаєш? Ви ж...

— Скай, у мене немає часу на твої запитання.

Вона відчинила двері й вийшла, залишивши мене посеред коридору.

Я ще кілька секунд дивилася їй услід, не розуміючи, що відбувається. Потім почула вібрацію в кишені пальта.

Невідомий номер.

— Алло? — відповіла я.

— Добрий вечір. Підкажіть, будь ласка, ким ви приходитеся Крістіану Норту?

Я насупилася.

— Я його донька. А що сталося?

На іншому кінці запала коротка пауза.

— Ваш батько перебуває в лікарні. Чи маєте ви можливість приїхати?

У мене похололи руки.

— Що? А що з ним? Він у порядку?

— Будь ласка, приїдьте до лікарні якомога швидше. Вам усе пояснять на місці.

— Але...

Зв'язок обірвався. Я повільно опустила телефон, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

— Дідусю! — голос зрадницьки затремтів. — Тато в лікарні!

Старий підвів голову. Його обличчя змінилося, і він одразу рушив до мене. Я схопила наплічник, навіть не згадавши про круасани, які залишила на тумбочці.

— Скай, зачекай...

Я вже вибігала з квартири.

На сходах ледь не перечепилася через власні черевики, проте навіть не зупинилася. Опинившись на вулиці, дістала телефон і викликала таксі. Поки чекала, кілька разів намагалася додзвонитися батькові. Телефон не відповідав. Машина під'їхала за кілька хвилин. Я назвала адресу лікарні й сіла на заднє сидіння.

— Ви поспішаєте? — запитав водій, помітивши, як я нервово стискаю телефон.

— Так. Дуже.

Увесь шлях я дивилася у вікно, не помічаючи нічого навколо. Місто, яке ще кілька годин тому здавалося таким красивим, тепер миготіло перед очима незрозумілими вогнями. Я знову набрала номер тата. Без відповіді. Коли машина нарешті зупинилася біля лікарні, я навіть не дочекалася, поки водій повністю припаркується. Залишила гроші й поспішила до входу. Біля реєстратури сиділа жінка в білому халаті.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше