На вулиці вже починало сутеніти. Різдвяні гірлянди світилися на деревах, а біля магазинів стояли прикрашені ялинки. Я йшла знайомою дорогою, слухаючи музику в навушниках, і думала про те, що сьогодні варто було б приготувати дідусеві щось смачне на вечерю.
Коли я піднялася сходами до нашого поверху, то помітила, що вхідні двері квартири прочинені.
Я зайшла всередину й зупинилася. З кімнати вийшла мама.
У руках вона тримала велику валізу, а на плечі висіла сумка. На ній було довге бежеве пальто, волосся акуратно вкладене, а на обличчі — гарний макіяж.
Вона навіть не здивувалася, побачивши мене.
— Що відбувається? — запитала я, повільно знімаючи наплічник.
Мама не відповіла. Лише поправила ручку валізи й попрямувала до виходу.
— Мам.
Із кімнати дідуся долинув тихий звук. Я повернула голову й побачила його у дверях. Він стояв, спираючись рукою на одвірок, і сумно похитав головою.
— Дідусю, що сталося?
Він опустив очі. Я знову повернулася до мами.
— А тато де?
— А мені звідки знати? — огризнулася вона, навіть не зупинившись.
— Як це не знаєш? Ви ж...
— Скай, у мене немає часу на твої запитання.
Вона відчинила двері й вийшла, залишивши мене посеред коридору.
Я ще кілька секунд дивилася їй услід, не розуміючи, що відбувається. Потім почула вібрацію в кишені пальта.
Невідомий номер.
— Алло? — відповіла я.
— Добрий вечір. Підкажіть, будь ласка, ким ви приходитеся Крістіану Норту?
Я насупилася.
— Я його донька. А що сталося?
На іншому кінці запала коротка пауза.
— Ваш батько перебуває в лікарні. Чи маєте ви можливість приїхати?
У мене похололи руки.
— Що? А що з ним? Він у порядку?
— Будь ласка, приїдьте до лікарні якомога швидше. Вам усе пояснять на місці.
— Але...
Зв'язок обірвався. Я повільно опустила телефон, відчуваючи, як серце починає битися швидше.
— Дідусю! — голос зрадницьки затремтів. — Тато в лікарні!
Старий підвів голову. Його обличчя змінилося, і він одразу рушив до мене. Я схопила наплічник, навіть не згадавши про круасани, які залишила на тумбочці.
— Скай, зачекай...
Я вже вибігала з квартири.
На сходах ледь не перечепилася через власні черевики, проте навіть не зупинилася. Опинившись на вулиці, дістала телефон і викликала таксі. Поки чекала, кілька разів намагалася додзвонитися батькові. Телефон не відповідав. Машина під'їхала за кілька хвилин. Я назвала адресу лікарні й сіла на заднє сидіння.
— Ви поспішаєте? — запитав водій, помітивши, як я нервово стискаю телефон.
— Так. Дуже.
Увесь шлях я дивилася у вікно, не помічаючи нічого навколо. Місто, яке ще кілька годин тому здавалося таким красивим, тепер миготіло перед очима незрозумілими вогнями. Я знову набрала номер тата. Без відповіді. Коли машина нарешті зупинилася біля лікарні, я навіть не дочекалася, поки водій повністю припаркується. Залишила гроші й поспішила до входу. Біля реєстратури сиділа жінка в білому халаті.