Пролунав свисток учителя, і хлопці почали розходитися. Хтось одразу попрямував до лавок, інші залишилися обговорювати останній момент гри.
Рей витер долонею чоло й озирнувся навколо. Його погляд раптом зупинився на мені. Він усміхнувся й ледь помітно підняв руку у привітанні.
Я відповіла короткою усмішкою. Та не встигла навіть відвести погляд, як до нього підбігли дві дівчини з нашого класу.
— Рею, тримай, — одна з них простягнула йому пляшку води.
— Дякую, — відповів він.
Друга дівчина щось запитала, нахилившись ближче, а він, усміхаючись, почав їй відповідати. Я закотила очі й підвелася з лавки.
— Емілі, ходімо. У нас скоро наступний урок.
Вона не відреагувала. Її погляд був спрямований кудись на протилежний бік майданчика.
— Емілі?
— Чекай, — дівчина нарешті повернулася до мене.
— Не тупися в нього.
Я простежила за її поглядом. Рудий саме стояв біля лавки й розмовляв із кимось із команди, поправляючи руде волосся.
— Джек такий гарний, — відповіла я.
Обличчя Емілі миттєво осяяла усмішка. Вона вимовила його ім'я так, ніби щойно почула назву найкращої пісні у світі.
— Ти безнадійна, — пробурмотіла я.
Я засміялася, забрала свої речі й попрямувала до виходу зі спортивної зали. Емілі ще на мить затрималася, але невдовзі наздогнала мене. Щоправда, далеко ми не відійшли.
— Скай, зачекай!
Я обернулася й побачила Рея. Він швидко наближався до нас. Його волосся досі було трохи вологим після гри, а на щоках залишився легкий рум'янець. За кілька секунд він опинився переді мною й перегородив дорогу.
— Куди так поспішаєш?
— На наступний урок. Уявляєш, у школі ще й навчаються.
— Справді? А я думав, тут тільки в баскетбол грають.
Я зітхнула й спробувала обійти його, але Рей зробив крок убік, знову опинившись переді мною.
— Ти мені заважаєш.
— Знаю.
Він усміхнувся, а потім його погляд опустився до пляшки, яку я тримала в руці. Рей простягнув руку й без жодного попередження забрав пляшку.
— Гей!
— Дякую, — промовив він, відкручуючи кришку.
— Це взагалі-то моя вода!
— Я не проти.
Він зробив кілька ковтків і повернув пляшку мені. Я здивовано подивилася на нього.
— У тебе своєї немає?
— Я не взяв.
Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але помітила, що Емілі кудись зникла. Озирнувшись, я побачила її біля Джека. Вона стояла поруч із ним, щось розповідала й активно жестикулювала. Джек уважно слухав, час від часу посміхаючись.
Я закотила очі.
— Здається, мене покинули.
Рей простежив за моїм поглядом і зрозумів, про що йдеться.
— А-а, Паркер і Міллер. Тепер усе зрозуміло.
— Що саме?
— Нічого. Парочка.