Я повернулася додому трохи пізніше, ніж планувала. Ноги вже добряче втомилися від довгої прогулянки, а пальці рук майже не відчували тепла. Проте щойно переступила поріг квартири, відчула дивне полегшення. У будинку було тихо. Батьки так і не повернулися.
Я зазирнула до кімнати дідуся. Він спав, повернувшись на бік, а на тумбочці біля ліжка стояла склянка з водою. Я поправила ковдру, вимкнула світло в коридорі й пішла до себе. Довго засинати не довелося. Щойно моя голова торкнулася подушки, я провалилася в сон.
Я прокинулася від ранкового світла, що проникало до кімнати крізь штори. За вікном лежав сніг, а на склі залишилися маленькі крижані візерунки. Я навпомацки знайшла телефон на тумбочці. 6:47.
Я потягнулася, сіла й кілька секунд просто дивилася на стіну навпроти. З кімнати дідуся не долинало жодного звуку. Батьків теж не було. Схоже, ніч вони провели десь поза домом. Я зітхнула й підвелася. Перед дзеркалом затрималася трохи довше, ніж зазвичай. Моє русяво-каштанове волосся після сну розсипалося по плечах неслухняними хвилями. Я провела по ньому щіткою, залишивши передні пасма обабіч обличчя. Великі сіро-блакитні очі ще здавалися сонними, а кілька веснянок біля носа майже губилися на світлій шкірі. Я зібрала частину волосся назад, залишивши решту вільно спадати на спину.
Одягнула чорні джинси, світлий светр і теплі шкарпетки. Поверх накинула домашню кофту й вийшла на кухню. Спершу поставила чайник, а потім пішла перевірити дідуся. Він уже прокинувся й сидів у кріслі біля вікна, розглядаючи якусь газету.
— Доброго ранку, пташеня, — привітався він, почувши мої кроки.
— Доброго. Як спалося?
— Чудово. А тобі?
— Нормально.
Я підійшла до тумбочки й перевірила коробочку з ліками.
— Ти сьогодні вже приймав ранкові?
Дідусь подивився на мене поверх окулярів.
— Ще ні, медсестро.
— Дуже смішно.
Я дістала потрібні таблетки, поставила перед ним склянку води й дочекалася, поки він їх прийме.
— Ось тепер усе, — задоволено сказала я.
— Не знаю, що б я без тебе робив.
— Напевно, забував би пити ліки.
Він тихо засміявся.
Я повернулася на кухню, приготувала собі тости з арахісовою пастою та налила чай. Дідусь відмовився снідати, сказавши, що зробить це трохи пізніше.
— Бажаю тобі гарного дня.
— І тобі. Не забудь про обід, добре?
— Обіцяю.
Я поцілувала його в чоло й пішла до передпокою. Біля вхідних дверей на мить зупинилася. Погляд упав на порожню вішалку, де зазвичай висіла батькова куртка. Маминих речей теж не було. Я не стала перевіряти телефон. Навіть не хотіла знати, чи залишили вони якісь повідомлення. Застебнула пальто, намотала шарф і вийшла з квартири.
Ранкове місто виглядало зовсім інакше, ніж напередодні ввечері. Вулиці поступово наповнювалися людьми, машинами та шкільними автобусами. Біля кав'ярні на розі вже стояла невелика черга, а з пекарні навпроти долинав запах свіжої випічки. На вітринах красувалися паперові сніжинки, червоні стрічки та маленькі ялинкові прикраси. Хтось навіть поставив біля входу дерев'яного оленя з різдвяним дзвіночком на шиї. Здавалося, усе місто жило очікуванням свята.
Я йшла тротуаром, час від часу оминаючи кучугури снігу. На зупинці вже зібралися школярі. Дехто голосно розмовляв, хтось слухав музику, а одна дівчина намагалася читати підручник, поки її подруга розповідала щось із неймовірною швидкістю.