Дев'ятий сніг

7 Розділ

Звук дзвінка миттєво розірвав напружену тишу. Вона завмерла, глибоко видихнула, намагаючись опанувати себе, і тремтячими пальцями витягла телефон. Торкнувшись екрана, мати приклала його до вуха, і її голос миттєво змінився — він став солодким, м’яким та награно ніжним:

— Алло? Ох, вибач, любий... Так, я вже звільнилася. Ні-ні, все чудово, просто домашні справи... Вже йду.

Вона кинула телефон назад у сумку, хапливо підхопила пальто з вішалки й, навіть не подивившись у бік доньки та батька, розвернулася до виходу.

— Мама! Мам! Не йди! Мам! — Скай розридалася, роблячи крок уперед і простягаючи до неї руки. Гарячі сльози рікою котилися по її палаючій щоці. — Мама…

Але двері перед її носом гучно зачинилися. 

Скай опустилася прямо на холодний ламінат у коридорі, затуливши обличчя долонями. Плечі дівчини дрібно тремтіли від кожної нової хвилі ридань, а щока все ще палала від удару.

— Я більше не буду... я не буду кричати... — схлипуючи, шепотіла вона в пустоту, наче виправдовуючись перед кимось невидимим, чи то перед матір'ю, чи то перед самою собою за власну слабкість.

Дідусь важко опустився на коліна поруч із нею. Його дихання було поверхневим, у грудях знову щось глухо хрипіло, але він не звертав на це уваги. М’якою, хоч і тремтячою рукою він обійняв онуку за плечі, обережно підіймаючи її з холодчиї підлоги.

— Усе добре, пташеня... Вона повернеться, — сказав дідусь, намагаючись звучати спокійно та впевнено.

— Вони повернуться... — крізь сльози вимовила Скай, шукаючи в його очах хоч краплину надії.

Це було малоймовірно. Вони жили в будинку, який розвалювався зсередини на шматки, де кожен тримався за ілюзію сім'ї просто за звичкою, хоча давно вже став чужим.

Дідусь звівся на ноги, спираючись на стіну, і повільно, крок за кроком, повів Скай назад до кухні. Він посадив її на стілець і мовчки налив у склянку трохи води з графина.

— Пий, — тихо мовив він, простягаючи їй склянку.

Скай узяла її обома руками. Пальці крижаніли, а вода всередині тремтіла в такт її подиху. Вона зробила кілька маленьких ковтків, відчуваючи, як холод рідини трохи остуджує пекуче горло.

— Дідусю... — шепнула вона, дивлячись у темне вікно, за яким продовжував падати сніг. — Чому все так? Чому не може бути по-іншому?

Він присів навколішки перед кріслом, узяв її за холодні пальці й тепло посміхнувся — сумно, але так віддано, що Скай відчула: поки він тут, вона не зовсім одна в цьому світі.

— Тому що життя, пташеня, рідко буває прямим і легким, — відповів він хрипким, але лагідним голосом. — Воно складається з отаких заметілей і уламків. Головне — не втратити себе.

Скай притулилася головою до його плеча, заплющивши очі. 

Дідусь ще довго сидів поруч із нею, розповідаючи якісь дрібниці зі свого дитинства. Скай слухала, час від часу киваючи, хоча думками вже давно була десь далеко. 

Близько десятої дідусь нарешті вирішив лягти спати. Скай допомогла йому дістатися ліжка, подала вечірні ліки, поправила подушку й накрила ковдрою.

— Ти теж не засиджуйся, пташеня, — пробурмотів він, вмощуючись зручніше.

— Добре. На добраніч.

— На добраніч, моя хороша.

Вона ще кілька хвилин постояла біля ліжка, переконуючись, що дідусь заснув, а тоді вимкнула настільну лампу й тихо зачинила двері.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше