Скай перевела погляд на його друзів, які вже махали йому, кличучи назад до гри, а потім знову подивилася на Рея. Він коротко махнув їм рукою у відповідь, даючи зрозуміти, що вже йде, і знову всміхнувся дівчині:
— Ладно, я пішов.
Скай сіла за парту й відкрила чистий зошит, готуючись до залишку уроків. Час до кінця дня тягнувся повільно, але врешті-решт дзвінок сповістив про закінчення останнього заняття.
Вона одразу зібрала речі й пішла до учительської, де пан Вейн детально розповів їй про навчальний план, розклад додаткових занять та вимоги до нових учнів.
У розпал розмови двері знову різко відчинилися, і в кабінет завітав Рей. Телефон йому щойно повернули після довгих виховних бесід.
— Ось, у Скай вчись, — кивнув вчитель. — Вона тест на «А» написала.
— Вона не хоче мене вчити, я вже питав, — хитнув головою той, розводячи руками.
Скай лише злегка закотила очі, попрощалася з учителем і вийшла з учительської, намагаючись не зважати на їхні жарти. Але щойно вона крокувала до виходу зі школи, як за нею вибіг Рей. Він наздогнав її на ходу, але вона не зупинялася і навіть не дивилася в його бік, продовжуючи прямувати до виходу.
Коли вони нарешті відчинидли двері й вийшли на шкільне подвір’я, у вічі одразу вдарив холодний вітер. На вулиці вже вечоріло, і з сірого небосхилу густо падав зимовий сніг, засипаючи доріжки й дахи машин. Незважаючи на пронизливий мороз, Рей ішов поруч у розстебнутій куртці, зовсім не боячись холоду.
Скай кинула на нього швидкий погляд і не втрималася від зауваження:
— Ти захворіти хочеш?
— У мене сильний імунітет, — самовпевнено кинув він, навіть не намагаючись застібнутися.
Дорога додому пройшла в незвичній для Рея тиші. Він ішов трохи позаду, засунувши руки в кишені своєї розстебнутої куртки, час від часу ловлячи обличчям холодні сніжинки, але більше не намагався жартувати чи чіплятися до розмов. Можливо, його здивувало те, що вона не підтримала чергову перепалку, а можливо, густий зимовий вечір і пронизливий вітер навколо просто налаштували на інший лад. Вони йшли засніженими тротуарами Род-Айленда, де темні вікна будинків уже починали світитися теплими жовтими вогниками, готуючись до прийдешніх свят.
Коли вони дійшли до її будинку, Скай зупинилася біля ґанку, не обертаючись до нього повністю.
— Дякую, що проводзив, — тихо сказала вона, дивлячись на власні черевики, які потопали у свіжому снігу.
— Звісно, — коротко кивнув Рей, зупинившись на сходинці нижче. На його обличчі більше не було тієї зухвалої посмішки; у світлі ліхтаря його очі здавалися темнішими й серйознішими. — До завтра, Скай.
Вона кивнула, розвернулася й відчинила вхідні двері. Щойно за нею зачинилася важка стулка, затишна тиша вулиці зникла, розбита об сувору реальність її власного дому.
З вітальні доносилися голоси — різкі, напружені, сповнені люті й взаємних звинувачень. Мати й тато знову сварилися. Їхні голоси переходили на крик, переплітаючись із брязкотом посуду та стуком дверей. Це була сцена, яку Скай бачила надто часто, щоб реагувати на неї сльозами чи переляком. Вона вже давно виростила всередині себе товсту захисну стіну з байдужості.