Розділ 12. Гряде гроза

Арамінта

Із самого ранку було зрозуміло, що день видасться мерзенним. Небо затягнуло чорно-сірими хмарами, крізь які не пробивався навіть малесенький промінь сонця, через що навколо все наче вкрилося мороком. Повітря було важким, а скроні все більше й більше здавлював тиск. Було очевидно – збиралася гроза. Але що важливіше: в ній відчувалося щось протиприродне. Мені було знайоме це відчуття. Передвістя чогось поганого. Природа завжди більш чутлива до магії і безглуздо ігнорувати її попередження.

Погані новини довго не змусили себе чекати. Поки я дійшла зі своїх покоїв до жіночої вітальні, щоб чимось підкріпитися, я вже знала, щось не так. На моєму шляху не зустрівся жоден вартовий, а всі слуги ходили якісь стривожені. Варто було лише переступити поріг кімнати, як мені все відразу розповіли.

Прорив. Чергова спроба шаронів пробитися на наш бік. На жаль, останнім часом ці спроби стають дедалі частішими і що ще гірше – результативнішими.

У той час як інші дружини особливо не турбувалися з цього приводу, я була як на голках. Хоч я абсолютно безсила перед магією істот пустки, але це не скасовує того факту, що на свободі я змогла б спробувати сховатися від шаронів, а в цьому палаці я в пастці. Що буде, якщо хтось із них добереться сюди, а я ж і втекти не здатна?

Але, на щастя, вже до обіду більшість вартових повернулася на територію палацу, і ніби як небезпека минула. Хоча жоден з них до пуття нічого не розповідав. А вже ближче до вечора заявився Барт, і ось його я вже приперла до стінки

– Прориву не було, – зітхнув чоловік, розуміючи, що без відповідей я не відв'яжуся. – Шарони намагалися вибратися. Пробили тріщину в заслоні, але патрульні вчасно її запримітили і викликали підмогу. Тож все обійшлося.

– Що відбувається? – напруга в моєму голосі аж дзвеніла. – Чому вони так активізувалися останнім часом? Чутки про дедалі частіші прориви ширяться всім Еделімом. Велдар робить хоч щось, аби запобігти спробам шаронів пролізти сюди?

Схоже остання фраза не на жарт розлютила главу вартових. Очі блиснули, і він різко смикнув підборіддям, перш ніж, стримуючи емоції, вимовити:

– Сайрент постійно щось робить. До слова, зараз він проходить увесь периметр рубежу і підживлює захисну стіну, а вона, дозволь нагадати, тисячі кілометрів. І якщо вже ти сама запитала, останнім часом він робить це по два рази на місяць, але вже навіть цього не вистачає. Ці створіння стають сильнішими, а стримати їх здатна лише магія роду Ельваріс. А як ти знаєш, Сайрент останній, у кому тече ця сила. Тому йому якнайшвидше потрібен спадкоємець. Навіть саме існування дитини з родовою магією підживлюватиме заслін. Сайрент не впорається самостійно. Йому потрібна допомога.

Мені не подобалось з яким докором говорив чоловік. Наче я особисто була винна в цій ситуації. Або зобов’язана чимось зарадити. Тому я не стримала уїдливого коментаря і колючого тону:

– І що я можу з цим зробити?

– Ну так, нічогісінько. Тебе ж цікавлять тільки твої забаганки.

Мене ніби вдарило хвилею його презирства. Несвідомо я відступила на крок назад, збільшуючи між нами відстань. Але Барт більше не став що-небудь говорити. Він пішов, навіть не попрощавшись, наче я не варта навіть найменшої уваги.

Я закинула голову до неба і глибоко вдихнула. Легені миттю заповнилися важким повітрям, в якому дедалі виразніше проступав запах озону. Хмари стали ще чорнішими. Ні, це не кінець. Гроза все ще гряде. І, здається, вона по мою душу.

Було вже далеко за північ, але мені не спалося. На комоді горіла самотня свічка, а у відчинене навстіж вікно вривалися дедалі сильніші пориви вітру, від чого невагома тюль здіймалася, як вітрило корабля. Коли вкотре проводила поглядом політ тканини через кімнату, я відчула його наближення. Магія Велдара змусила пробігти сироти тілом, і я встигла зіскочити з ліжка раніше, ніж він підійшов до дверей. Саме сьогодні я точно не чекала приходу чоловіка, тож лежала в одній нічній сорочці. Ох як невчасно розслабилася.

Велдар зніс захисний бар'єр на вході в момент між тим, як підняв ногу з того боку, і опустив уже з цього. Те, що трапилося за останню добу, абсолютно не позначалося на фізичному стані чоловіка. Жодних тіней на обличчі, пом'ятого одягу, знесилених рухів. Ба більше, якщо він і витратив багато магії, вона встигла відновитися. Адже його потоки енергії виблискували силою. Єдине, у чому відображалася важкість сьогоднішнього дня, – очі Велдара. Втома, що межувала з повним виснаженням – ось що було в його погляді. І більше жодних емоцій. Попри це він усе ж таки прийшов до моєї спальні. Треба бути зовсім дурною, аби не розуміти його мети. А я не збиралася здаватися.

– Ти сам заберешся чи тобі допомогти? – холодно відгукнулася я.

– Я не в настрої для всього цього, – похмуро видихнув чоловік.

– Знаєш, я повністю з тобою згодна. Але щось мені підказує, що під «всім цим» ми маємо на увазі різні речі. Тож ти вже вибач, але, мабуть, доведеться пояснювати доступніше.

– Цього разу ти не заподієш шкоди ні мені, ні собі.

Від його холодної переконаності все всередині стиснулося в клубок. Це були не просто чергові слова. В них відчувалася твердість. Чоловік ні на секунду не сумнівався в їхній істинності. Від несподіваного усвідомлення мене накрило панічним жахом.

– Ні, – одними губами промовила я, відступаючи назад. – Тільки не це.