Розділ 11. Яка ще черга?

Арамінта

Подумки я проклинала все навколо, а найбільше кляті портали. Задля справедливості це досить рідкісна і складна магія. Раніше я ніколи з ними не стикалася і погано знала принцип роботи. Тож не дивно, що не розпізнала один із них, замаскований у захисному контурі. Ось мене й затягнуло в портал, а викинуло в дуже... пікантне місце.

Повільно на негнучких ногах я розвернулася і втупилася у Велдара. Напівоголеного Велдара. Чоловік стояв, притулившись до одвірка, і трохи насупленим поглядом дивився на мене. На ньому були лише домашні штани, а торс залишався відкритим, демонструючи підтягнуте тіло чоловіка.

Я голосно ковтнула. Здається, цей звук відбився від високих стін. Велдар зробив крок уперед, а я відступила. Ситуація не на жарт лякала. Якщо раніше чоловік намагався загнати мене в пастку, то зараз я сама в неї зайшла. Спростила задачу, най його.

Велдар усе продовжував наближатися, поки не опинився в метрі від мене.

– Що ж ти мовчиш? – глузливо вигнув брову чоловік. – Або поки летіла порталом – мову відібрало.

– Я більше так не буду, – як шкодлива дитина пискнула я.

Велдар голосно пирхнув. Згодна, навіть я собі не повірила.

– Ні, люба. Якщо дружина так сильно скучила за чоловіком, що сама проникла до його спальню – я просто не маю право її розчаровувати.

– Облиш, – жартівливо відмахнулася. – Я абсолютно не розчаруюся. Упевнена, ти дуже втомився і хочеш відпочити. Тож я піду.

Спробувала зробити крок до широких дверей, але Велдар ступив убік, опинившись на моєму шляху. Тепер ми знаходились зовсім близько один до одного. Я вже відчувала жар, що линув від його тіла.

– Не поспішай. Такий чудовий шанс познайомитися ближче.

– Куди вже ближче? – буркнула собі під ніс, а чоловік раптом зробив ще півкроку до мене.

– Наприклад так, – у його тоні було так багато уїдливості, що це трохи вивело мене із заціпеніння, повертаючи знайомий гнів.

– Будь люб'язний ще крок, – скинула підборіддя, впевненим поглядом стріляючи очима. – Що ближче стоятимеш, то відчутніший удар отримаєш.

– Гадаєш, цього разу щось зміниться?

Звісно, ні. Сили Велдара набагато більші за мої. Я це знала. І він це знав. Але це не заважало мені намагатися.

– Гадаєш, мене це зупинить?

– Потіш мене. Люблю прелюдії.

Незважаючи на ситуацію, кутики моїх губ смикнулися. Ну що ж, раз Велдар хоче пограти – ми пограємо.

Піднявши руку, я торкнулася пальчиками його оголених грудей і повела нігтиком вниз. М'язи чоловіка напружилися і здається він навіть дихати перестав. Я повільно поклала долоні на живіт Велдара і, одночасно зробивши крок впритул до нього, ковзнула шкірою, змикаючи руки в замок за його спиною. Тепер наші тіла були притиснуті одне до одного. Я піднялася навшпиньки, тягнучись до його обличчя.

– Сайрент, – на видиху прошепотіла ім'я прямо у вуста Велдара, і він сам ринувся до мене, наштовхуючись на мої губи.
Поцілунок вийшов шаленим. Сама не помітила, як впилася нігтями в спину чоловіка, а він стиснув моє волосся в кулаку.

Думки ледь пробивалися крізь туман п'янких відчуттів, але все ж здоровий глузд переміг. Я м'яко почала розвертати наші тіла, не розриваючи обіймів, а коли ми помінялися місцями, і Велдар більше не перегороджував мені шлях до виходу, я випустила силову хвилю, вклавши в неї чимало сили. Вочевидь, чоловік не очікував атаки, тому не встиг захиститися. Його величезна фігура піднеслася в повітря і, пролетівши кілька метрів, врізалася... не в стіну (шкода), а в широкий диван посеред кімнати.

Не гаючи часу, я рвонула до виходу. Серце шалено калатало в грудях, чудово розуміючи, що чоловікові нічого не коштуватиме зупинити мене. Але несподівано за спиною почувся його гучний сміх. Здивована такою поведінкою, я зупинилася і повернула голову. Велдар розслаблено розвалився на дивані, розкинувши руки на спинці.

– Воно того вартувало, – із задоволеною посмішкою повідомив нахаба. Але наступної хвилини усмішка зійшла з його обличчя і він серйозно додав: – Більше не попадайся. Інакше наступного разу так просто я тебе не відпущу.

– Котись у пустку, – виплюнула я.

Голосно грюкнувши дверима, я покинула особисті покої Велдара і побрела шукати свою кімнату. От начебто я обдурила його, втекла, але однаково таке відчуття, ніби він залишився переможцем. І я навіть думати не хочу, що це було під час... відволікаючого маневру. Те, що я відчула... Загалом я не хотіла і не повинна була цього відчувати. Шарон його дери, треба швидше тікати з цього місця і від цього чоловіка.

Мені успішно вдавалося уникати Велдара. Я зайвий раз не виходила з покоїв, не відвідувала їхні «сімейні вечері» і взагалі трималася максимально непомітно. Заодно такою поведінкою хотіла приспати увагу вартових. Але я вже не витримувала цю одноманітність.

Сьогодні вийшла прогулятися в саду, але сонячне світло та гаряче літнє повітря ні краплі не розворушило це стояче болото. Сидячи на лавці, я підняла обличчя до неба і голосно застогнала.

– Насолоджуєшся аристократичним життям? – почулося відверто глузливе запитання, після чого біля мене опустився на лаву Барт.