Розділ 9. «Сімейна вечеря»

Арамінта

Ближче до вечора в мої покої постукали. Я цілком могла проігнорувати візитера: це був не маг, тому зайти не зможе. Але таки махнула рукою і стулки повільно відчинилися, впускаючи служницю.

– Міледі, – неголосно звернулася вона. – Вас чекають на вечерю.

– Накрили в саду? – примружила очі я, згадуючи слова Елари.

– Так.

– Тоді веди, – рішуче піднялася з крісла я.

Мені ще не випала нагода оглянути територію палацу, а вечеря – чудовий привід пройтися навколо, не привертаючи зайвої уваги.

Служниця провела мене на перший поверх, де ми вийшли не парадним, а бічним виходом і опинилися у внутрішньому дворі. Широкі стежки, доглянуті рослини, квіткові клумби, від яких линули приємні аромати. Проходячи центральною алеєю, я зловила себе на думці, що мені подобається це місце. Тут не було вигадливості і розкоші, з фонтанами і скульптурами, а скоріше відчувався затишок.

Незабаром ми підійшли до великої альтанки. Ковані балки й дах були обплетені рослиною з дрібними фіолетовими квіточками, тож усередині витав ніжний запах. Посеред альтанки стояв накритий довгий стіл, за яким уже розмістилися всі 8 дружин, а ще два місця поки були вільні. Перше явно призначалося мені. І складно було не здогадатися про останнього гостя. Хто ще може приєднатися до дружин Велдара, як не він особисто?

Пробігшись швидким поглядом присутніми, я насупилася. Те, як розсілися жінки за столом, виглядало дивно. На чолі столу стояв вільний стілець: за розміром і витіюватим різьбленням було очевидно, хто займе це місце. Усі інші стільці були розставлені по обидва боки столу. Праворуч від крісла Велдара розташувалася Делада. За нею Ірана, далі Старла й остання Елара. Навряд чи збіг, що жінки сиділи чітко за черговістю заміжжя. З лівого боку картинка була трохи іншою. Тут я вже не знала імен жінок і порядок одруження, але що ближче вони розмістилися до торця столу, то молодшими виглядали. На передостанньому місці сиділа зовсім юна дівчина. А останній стілець – ліворуч від Велдара – був вільний і чекав на мене.

Під пильним поглядом усіх присутніх я повільно підійшла до «свого місця», але не стала опускатися. Піднявши погляд на Деладу, що сиділа чітко навпроти, я стримано промовила:

– Схоже, розсадка – ще один порядок.

– Так і є, – підняла підборіддя вона. – Ми спеціально сідаємо таким чином, щоб кожна нова дружина змогла посидіти поруч із Велдаром. І коли, – жінка спеціально виділила це слово, – Його світлість приведе наступну дружину, ти посунешся, поступаючись місцем їй.

– А ти виходить завжди сидиш на одному місці?

Це було риторичне запитання, адже це й так було видно. На підтвердження Делада лише ще вище здійняла голову і кинула на мене гордовитий погляд. Мені захотілося запустити в неї бойовим закляттям, але я стримала цей порив, натомість розтягнувши губи в широкій усмішці.

– Завжди поруч із господарем. Як вірне собаченя, – поки Делада приголомшено кліпала очима, я швидко перевела тему, не даючи їй відповісти. – Знаєш, я вже з радістю поступлюся своїм місцем. Ось, наприклад, Ірані, як другій дружині.

Брюнетка, що сиділа ліворуч Делади, було натхненно відкрила рота, але жінка повільно повернулася в її бік і пронизала лютим поглядом. В Ірани рот захлопнувся з такою силою, що почулося ляскання зубів. Лише після цього Делада повернула всю свою увагу мені й холодно промовила:

– Усі сидітимуть на відведених їм місцях.

Ця розмова могла б тривати вічно, якби в мене по тілу не пробігли сироти, реагуючи на наближення потужної магії Велдара. За долю секунди я відчула, як він зупинився чітко за моєю спиною. Чоловік не торкався мене, але від його тіла розливалося тепло, яке я відчувала своєю шкірою.

– Сайрент, ласкаво просимо, – від солодкості в голосі Делади в мене з'явилася оскомина на зубах. – Ти вчасно – все вже готово. Залишилося розібратися з однією незначною дрібницею.

Це що я, незначна дрібниця?

– Якісь проблеми? – стриманий голос Велдара пролунав просто в мене над вухом.

– Ця молода особа не бажає сидіти поруч із тобою.

Зробивши кілька кроків, чоловік постав переді мною і, трохи схиливши голову, м'яко вимовив:

– Арамінто, я запитав: «Є якісь проблеми?», – він дивився на мене. Тільки на мене. Чекав моєї відповіді, ніби й не чув слів Делади. Поки я пронизувала чоловіка злим поглядом, його очі, навпаки, на секунду зблиснули й лукаво примружилися. А потім він раптом жалісливо сказав: – Звісно, я розумію, що попервах моя магія може завдавати дискомфорту оточуючим. Тож, певна річ, ти можеш сісти в кінці столу або повечеряти в іншому місці. Приєднаєшся до нас, коли будеш готова до впливу моєї магії.

Я гучно втягнула повітря, намагаючись тримати себе в руках після його обурливої заяви. Це я не можу впоратися з його магією? Як у нього взагалі повернувся язик таке сказати? Він же прекрасно знає, що причина, через яку я зневажаю його і не бажаю сідати за один стіл, полягає зовсім не в цьому. Ні, він спеціально сказав ці слова. Він кидав мені виклик.

«Обирай, – говорив його зухвалий погляд. – Або ти сідаєш поруч зі мною, або постаєш перед усіма слабким дівчиськом».

Велдар дуже вміло грав на моєму самолюбстві і, щоб його шарон побрав, вигравав. Хоч я і розуміла, як легко мною маніпулюють, нічого не могла з цим вдіяти. Моє почуття власної гідності і, чого вже таїти, гординя не дозволяли здатися і втекти.