Розділ 8. Перші знайомства

Арамінта

Мій організм мав одну прекрасну властивість – бездоганне відчуття часу. І навіть уві сні це вміння мене не покидало. Коли мені потрібно було встати раніше, поспішаючи на чергову справу – я прокидалася вдосвіта. Але варто було випасти вільній днині – я повністю відключалася і могла проспати до полудня.

Ось і зараз я повільно розліпила очі й потягнулася на ліжку (шикарному, слід зауважити, ліжку), а сонце вже стояло високо в небі. Швидкий погляд на великий підлоговий годинник підтвердив мої внутрішні відчуття – без двадцяти дванадцять. Непогано я поспала. Добре, що вчора поставила «замок» на двері. Із цим закляттям ніхто не зможе зайти в покої, поки не зламає магію. Тож навіть якщо до мене і надсилали камеристку, вона не потрапила б в кімнату, щоб розбудити мене.

Почуття голоду не дало довго ніжитися в ліжку. Швидко відвідавши ванну і одягнувши найпростішу сукню, що вдалося відшукати у величезному гардеробі, я вийшла з покоїв. У плануванні палацу ще не розібралася, тому довелося тинятися довгими коридорами, поки на моєму шляху не зустрілася молода служниця.

– Міледі, – присіла вона в кніксені, з пересторогою кидаючи на мене погляди з-під вій.

Скривившись від такого звернення, я холодно поцікавилась:

– Де в цьому місці можна поїсти?

– Ем... – чомусь зам'ялася дівчина. – Я вас проведу в жіночу вітальню.

Куди? У мене натурально очі полізли на лоба, але запитати нічого не встигла, оскільки служниця з такою спритністю понеслася вперед, що довелося ледь не бігти за нею. А всього за кілька хвилин усі питання відпали самі собою.

Зайшовши в широку залу, переді мною постала чарівна картина. Дорого обставлена кімната, широкі вікна, м'які дивани, тахти і крісла, маленькі столики, картини на стінах, квіти в горщиках і, звісно ж, жінки. Служниць було легко розпізнати за форменим одягом, а от інші представниці прекрасної статі були вбрані в елегантні сукні. Ще раз пробігшись по них поглядом, я переконалася, що їх тут рівно вісім персон. Виходить ось він який – гарем Велдара.

– Ох, ну нарешті! – почувся надмірно радісний вигук.

Я повернулася в бік голосу: до мене плавною ходою прямувала струнка жінка. Довге біляве волосся, наче вкрите інеєм, великі блакитні очі, відточена усмішка. Її сукня виглядала занадто врочисто для повсякденного вбрання, а задертий ніс здавався ось-ось почне дряпати стелю. А вона тут метра три, не менше.

– Ми вже зачекалися, – продовжила вона гордовитим тоном. Варто було жінці підійти ближче, як у ніс вдарив нудотно-солодкий запах її ароматної олії. – Рада вітати в новому домі. Я Делада. Перша дружина Його світлості.

Це прозвучало з такою бундючністю, наче вона особисто загнала всіх шаронів у пустку.

– Арамінта Глем, – холодно представилася я.

– Бачу, ти ще не звикла, але тепер ти міледі Ельваріс.

Довелося стиснути руки в кулаки, стримуючи магію, що рвалася назовні. Ще одне нагадування, що я тепер належу цьому чоловікові. Він забрав навіть моє ім'я, і в цьому змусивши стати частиною його. Поки в мені вирував гнів, ця дамочка пихато продовжила:

– Це Ірана, – плавними рухами ведучи кімнатою, вона вказала на низеньку брюнетку. – Друга дружина Велдара. А праворуч від тебе Старла – третя...

– Мені звісно страшенно цікаво, – перебила жінку, з відвертою насмішкою в голосі. – Але на голодний шлунок я погано сприймаю інформацію. Тож хотілося б для початку перекусити.

Своїми словами я внесла сум'яття в буденне життя присутніх. Деякі дівчата навіть роти розкрили. Мабуть, перебивати Деладу було чимось на кшталт порушення одного із законів Еделіму. Сама ж «перша дружина Його світлості» не виказала свої емоції так явно. Зовні вона залишилася абсолютно незворушною, але голос прозвучав жорсткіше, ніж раніше:

– Ми вже поснідали. У цьому будинку є певний розпорядок. Їжу подають рівно о дев'ятій ранку.

– Хочеш сказати, я маю голодувати через якийсь розпорядок? За яким правом ти вирішуєш, коли мені снідати?

– Тому що я перша дружина.

Ох, скільки зарозумілості було в цих словах. Як же я ненавиджу таких пихатих жіночок, що за своє життя палець об палець не вдарили, при цьому сприймають оточуючих як бруд під своїми нігтями. Захотілося поставити цю панну на місце. Точніше опустити її з того сідала, на яке вона себе всадила.

– І що з того? – підкреслено недбало кинула я, видавши зневажливий смішок. – А я остання. То чому ж ти всіма командуєш? Хіба не важливіше хто народить Велдару спадкоємця? – з виразною промовистістю в голосі уточнила я. – От ти вже скільки з ним у шлюбі? Років з 15-20? І за весь цей час так і не завагітніла. Очевидно, вже й не зможеш. А ось у мене хороші шанси. Я молода, здорова, з високим магічним даром – можливо, остання надія для Його світлості. Тож на твоєму місці я б не вказувала, що мені робити, а завойовувати мою прихильність. Хто знає, що спаде в мою милу голівку, коли опинюсь при надії. Візьму та вижену всіх інших дружин з палацу, щоб не заважали щасливій родині.

– Дівчинко, ти не смієш мені погрожувати, – абсолютно негідно для міледі зашипіла вона. – Ти зобов'язана ставитися до мене шанобливо, інакше...

– Інакше що? – всупереч усьому ці її слова мене розсмішили, і я не змогла стримати глузливу гримасу. Мені й справді було цікаво, що ця дамочка може мені зробити.