Розділ 7. Перша шлюбна… бійка

Арамінта

Мої особисті покої. Важливе уточнення: навіть побачити такі апартаменти було неймовірно, а вже жити то й поготів. Певно саме такими мають бути кімнати дружини Велдара, але я б віддала перевагу повернутися до постійно змінюваних трактирів по всьому Еделіму. Адже якими б огидними не були ті комірчини, в яких доводилося зупинятися, все ж там я була вільною. Моє життя належало лише мені, і ніхто не смів розпоряджатися моєю долею. А ці стіни, якими б широкими не були, тиснули, наче клітка.

Я пройшлася кімнатами, вивчаючи обстановку, радше щоб краще орієнтуватися, ніж від цікавості. Була тут і ванна з такого розміру купальнею, що запросто могла зійти за невеличке озерце. А ще гардероб. І ось на цьому моменті в мені справді прокинувся інтерес. Звідки тут стільки вбрання? Минув лише один день, як моє життя зруйнувалося (тобто я зустріла Велдара), а ця кімната вже забита різноманітною одежею. Я просто таки губилася в здогадках. У чоловіка завжди все напоготові для чергової нової дружини? Чи може ці сукні відібрали у решти восьми дружин, аби вручити дев'ятій? А що, чоловік у нас один на всіх, чим гардероб гірший?

До речі про вбрання. Я кинула гидливий погляд на оберемок тканин, що помилково було названо весільною сукнею. Що ж, ці спідниці натягувало на мене троє кравчинь, поки ще двоє намагалися мене задушити, в сенсі затягували корсет. Навряд чи його можливо зняти самотужки. Враховуючи, що до мене не рветься орава служниць на допомогу, мабуть знімати цю сукню має намір Велдар власною персоною. А ось обломиться!

Піднявши руку, я закликала свою магію. Згусток енергії сплітався, набуваючи потрібної мені форми, і вже за мить у моїй долоні був невеликий кинджал. Мить і витвір модисток валявся біля моїх ніг. Задоволена собою я розчинила в повітрі зброю і повернулася до гардеробу, щоб підібрати зручне вбрання для зустрічі новоспеченого мужа. Краще щоб це були штани. Декілька пар штанів.

Особливо багато часу мені не дали. Я ледве встигла підготувати маленькі сюрпризи для щасливого нареченого, як з коридору долинула ні з чим незрівнянна хвиля магії Велдара, а потім почулися і його кроки. Чоловік завмер біля дверей, певно, помітивши силову стіну, що не давала йому пройти в мої покої. Вистачило одного удару мого серця, щоб уламки заслону посипалися на підлогу, миттєво розчиняючись.

Я, звісно, знала, що магія Велдара сильна, але щоб так просто зносити захисти потрібно дуже багато енергії. Хоча мій основний задум був дещо іншим. І коли двері повільно з тихим скрипом прочинилися, а чоловік заніс ногу для кроку в мою спальню, він зміг повною мірою оцінити мій сюрприз.

Я встигла побачити лише носок чорного чобота, як чоловіка з усієї сили відкинуло назад у коридор. Пролунав такий гуркіт, ніби він там зніс кілька стін не інакше. Мені аж стало прикро, що не змогла насолодитися цим видовищем.

Зізнаюся, це була безневинна каверзна, радше щоб потішити свою нещасну душу. Я створила стіну, вклавши багато енергії, щоб за нею заховати цю простеньку, але таку приємну силову хвилю. Своєрідна маленька шпилька для всемогутнього Велдара, що так необачно пропустив, можна сказати, дитяче закляття.

Судячи з усього, саме за невинні пустощі й було прийнято мою витівку. Бо коли Велдар таки зайшов у мої покої, на його губах грала ледь помітна усмішка. Не вишкір і не злісна гримаса, а саме легкий усміхнений вираз.

– Своєрідне привітання, – хмикнув він, першим порушуючи тишу.

– Сподівалася, за цим тонким натяком ти зрозумів, що тут тобі не раді, – солодкаво протягнула я, начіплюючи фальшиву широку посмішку.

– І в радості, і в горі, люба. І в радості... і в горі.

Голос Велдара прозвучав ледь чутно, але здавалося, відлуння розноситься кімнатою і я знову і знову чую ці слова.

– Не підходь, – тихо попередила я, з-під чола дивлячись на високу постать чоловіка.

Тільки зараз зрозуміла, наскільки він великий і сильний. Адже в мене немає шансів проти нього ні у фізичному, ні в магічному сенсах.

Велдар проігнорував мої слова і повільно, крок за кроком почав наближатися, ступаючи, ніби випробовуючи тонкий лід.

– Я не жартую, – виставила руки вперед, готуючись до атаки.

– На жаль, я теж.

У словах справді промайнула гіркота, але лише на секунду. В очах же стояла непохитність, що змушувала повірити в цілковиту серйозність його намірів. Я вкотре переконалася, що моя відмова й опір ніяк не вплинуть на Велдара. Він твердо налаштований взяти з мене подружній обов'язок. А як інакше, адже дружини потрібні йому саме заради спадкоємця. Он уже дев'ятою обзавівся. Ба більше, вважає, що має на це повне право. Тоді йому доведеться застосувати силу, адже я не збираюся здаватися без бою.

Не даючи Велдару можливості наблизитися, я атакувала. Без попереджень, без розігріву, без зайвих бойових вигуків. Чітко і цілеспрямовано. Вкладаючи величезну силу і не боячись завдати серйозної шкоди. Як звикла. Як відточила свої вміння за багато років. І вони жодного разу мене не підводили. Але і з Велдаром вони жодного разу не стикалися. І як з'ясувалося, це стало вирішальним фактором.

Адже чоловік навіть не відбивав мої удари, дозволяючи хвилі енергії летіти в різні боки і розносити все на своєму шляху. Ні, він подавляв їх. Розвіював. Розчавлював. Так легко, ніби це надокучлива мушка. Ніби я гралася з ним, а не намагалася по-справжньому нашкодити, відкинути якомога далі, шарахнути так, щоб зірочки перед очима залітали.