Розділ 6. Офіційний чоловік

Арамінта

– Дякую. Дякую вам, – мало не плачучи пролепетала я. – Ходімо швидше. У нас мало часу.

За хвилину я вже стояла, взявшись за руки, з абсолютно незнайомим чоловіком перед вівтарем, а служитель Всесильного проводив обряд. Усе дійство було ніби в тумані. Наче свідомість відмовлялася приймати те божевілля, що я зараз чиню.

– Так.

Впевнений чоловічий голос вирвав мене з глибин свідомості, повертаючи в реальність. Схоже, я пропустила найбільш хвилюючий момент.

– Чи приймаєш ти, Арамінта Глем, цього чоловіка як частину свого цілого? – тепер уже жрець звертався до мене.

Я востаннє задумалася, чи не припускаюся я величезної помилки. Але тоді ж внутрішній голос почав переконувати, що це єдиний мій шанс на свободу. Адже цей чоловік всього лише людина, і я з легкістю зможу втекти від нього, якщо він виявиться не таким шляхетним, як здався на перший погляд. А ось із Велдаром так не вийде. Тому я кивнула сама собі, і відкрила рот для відповіді.

– Репетируєш, люба наречена? – замість мого голосу почулися сталеві нотки позаду.

Слова застрягли в горлі, а всередині все обірвалося, придавлюючи мене до кам'яної підлоги. Я не поспішала повертатися, і так прекрасно знаючи, хто стоїть за моєю спиною. Ох, Всесильний, ну чому мені так не таланить? Не вистачило лічених секунд. А ось мій невдалий чоловік різко крутнувся всім тілом і завмер із широко розкритими очима.

– Ваша світлосте... – заїкаючись, пролепетав він. – Я не хотів... Я не знав... Так би я ніколи... Клянуся.

Власне іншої реакції очікувати не слід було. Якщо вже чесно, я й сама побоювалася, що тепер зробить Велдар із цим чоловіком. Як-не-як він спробував вкрасти наречену правителя. За таке і стратити можуть.

Бажаючи захистити свого нереалізованого благодійника, я повернулася і зробила крок вперед, стаючи між чоловіками.

– Це я попросила його про допомогу. Сказала, мене силоміць видають заміж, – слова прозвучали з викликом, підкреслюючи правдивість ситуації та мого становища.

– Тоді я можу лише подякувати йому за бажання захистити дівчину, – з нечитабельним виразом обличчя відгукнувся Велдар, дивлячись при цьому на мене.

Чоловік ще щось спробував сказати, але один з вартових відвів небажаного свідка подалі.

– Сподіваюся, ця людина сьогодні благополучно дістанеться дому? – насторожено уточнила я.

– Я ж уже озвучив своє рішення. Чи ти чекаєш прихованого сенсу в моїх словах?

– Я від тебе нічого не чекаю, – фиркнула я. – Хотілося, щоб тебе й зовсім не існувало в моєму житті.

Велдар зціпив губи, але єдині слова, що пролунали після мого випаду, були адресовані не мені.

– Пане служителю, ви можете починати обряд з початку.

Жрець розгублено поглядав на нас, але варто було почути голос чоловіка, він стрепенувся і злегка схвильовано пішов по другому колу. Тепер віч-на-віч ми стояли з Велдаром, і він міцною хваткою вчепився в мої руки, ніби боявся, що я зірвуся з місця і кинуся навтьоки.

– Чи приймаєш ти, Сайрент Ельваріс, цю жінку як частину свого цілого?

Яка іронія: вперше почула ім'я майбутнього чоловіка під час вінчання.

– Так.

Холодний тон наче забрався до мене під шкіру, змушуючи все всередині заледеніти. Таке коротке слово, а прозвучало як вирок.

– Чи приймаєш ти, Арамінта Глем, цього чоловіка як частину свого цілого?

Я чудово розуміла, що моя відмова нічого не змінить. Весь цей фарс – суто формальність. Мене віддадуть Велдару, навіть якщо я буду тут ревіти і падати на коліна. Логічніше було не влаштовувати сцен, а просто спокійно дограти свою роль. Я відкрила рот і твердо припечатала:

– Ні!

Плювати на логіку. Плювати, що це лише вистава. Плювати, що нічого не зміниться. Хочу, щоб цей чоловік завжди пам'ятав мою відповідь. Я ніколи не примирюся з цим шлюбом. Він ніколи не зможе приборкати мене. Я до кінця своїх днів шукатиму спосіб втекти.

Я з викликом дивилася на Велдара, а він чітко читав кожну думку в моєму погляді. Бо його власні очі спалахнули. Неприродно світлу райдужку затягнуло димом. Ніби в світанковому небі заклубилися темні важкі хмари – гляди вдарить грім і блискавка. Але Велдар уміло контролював свої емоції, бо хоч в очах і вирував гнів, він стримано вимовив крижаним голосом, не відриваючись від моїх очей:

– Закінчуйте.

Жрець прокашлявся, ніби бажаючи стерти з пам'яті мою відмову, і продовжив віщати про нашу «цілісність», яку розділити може лише смерть. До речі, гарна ідея. У мене якраз з'явилося бажання влаштувати Велдару передчасну зустріч із праотцями.

– А тепер дозвольте Всесильному з'єднати не тільки ваші душі, а й магію, – вирвав мене з приємних марень голос служителя.

Очі розширилися і я несвідомо відсахнулася. Звісно, далеко відійти не вийшло: мене все ще міцно утримували за зап'ястя. Впевненим рухом Велдар притягнув мене ближче до себе і поволік до головного вівтаря храму. Раніше я чула про цю частину обряду, яку проводили лише якщо обоє в подружжі володіють магією. Але навколо цього дійства напускалося так багато туману таїн, що я достеменно не знала, що воно таке і до чого готуватися.