Розділ 5. Відбір наречених

Арамінта

Мене вирядили у весільну сукню. Жахливу весільну сукню. Якби я була справжньою нареченою, певно, спочатку розревілася, а потім влаштувала скандал. А так мені було абсолютно байдуже, що на мене натягнули штору з найшикарнішого бального залу. У цих десяти шарах атласу, шифону, мережива та ще невідомо чого навіть пересуватися було складно. Закралася думка, що такий дизайн обрали спеціально, щоб щаслива наречена навіть не подумувала збігати. Але вона не тільки подумувала, а вже й план склала. І навіть бігати не доведеться. Якщо звісно спрацює.

До головного храму столиці карета під'їхала доволі швидко. Мені взагалі здалося, що мене з моєю пишною спідницею довше впихали в двоколку, ніж вона їхала. А на широких кам'яних сходах вже чекав любий наречений. Якби раніше не бачила обличчя майбутнього чоловіка, навіть не подумала, що ця людина прийшла на церемонію вінчання. Тобто мене розрядили в моторошно святкову весільну сукню, а Велдар навіть пристойний фрак не вдів? Так і залишився в темному камзолі та штанях, що анітрохи не нагадували вбрання нареченого.

Схопивши в оберемок пишну спідницю і піднявши вгору в доволі непристойному манері, я піднялася кам'яними сходами. А що, краще навернутися, аби лише не показати відсутність елегантності? Та ні, якщо Велдар вирішив зробити мене своєю дружиною, нехай мириться з моєю неотесаністю.

– Невже для великого Велдара весілля не є подією, гідною зодягтися в більш ошатне вбрання? – мої слова просто таки сочилися неприхованим презирством. А потім я картинно розтягнула губи в уїдливій посмішці й додала: – Ах так, це ж для тебе вже дев'яте весілля. Можна сказати, ходиш до храму як на роботу. Справа буденна, навіщо виряджатися.

– Святковості твоєї сукні вистачить на нас обох.

Від обурення я ледь не вдавилася подихом. Він же натурально знущався! Чоловік оглянув атласні пишні спідниці з таким глузуванням у погляді, наче це я обрала цей страшенно розкішний наряд. Злість піднімалася всередині, як і бажання зачепити чоловіка якомога сильніше.

– Чому ти не покликав своїх дружин? Адже ми скоро станемо однією великою сім'єю, – скрививши губи в ядучій усмішці, солодкаво промовила я.

Велдар навіть не ворухнувся, але те, як заходили жовна на вилицях, видавало його злість. Згадка про решту дружин справді вивела чоловіка з рівноваги. Шкода ненадовго. Наступної миті він глухо відгукнувся:

– Хотів, щоб цей день був тільки наш із тобою, люба, – хай чоловік і не опустився до мого фальшиво-милого тону, але слова точно були знущальними. Потім Велдар простягнув мені руку і спокійним голосом запитав: – Ну що, йдемо?

– Зачекай, – зробила невеликий крок назад. – Я хочу спершу звернутися до Всесильного. Наодинці.

Брови Велдара зійшлися на переніссі, а очі примружилися. Природно, він мені не довіряв. Я вже чітко дала зрозуміти, що не хочу цього шлюбу і вдалася до не однієї спроби втечі. Тож його підозри не безпідставні. Особливо враховуючи, що все це справді мій черговий план. Хоча цього йому знати необов'язково.

– Я проведу тебе до святилища, – незворушно відгукнувся Велдар. – Моя присутність тобі не завадить.

– Гадаєш? – не приховуючи роздратування, обурилася я. Вмикаючи всю свою акторську майстерність, я видала: – Куди, по-твоєму, я подінуся з храму? Можеш виставити свою варту по всьому периметру, – розчаровано змахнула руками і після короткої паузи промовила, додаючи нотки відчаю: – Я просто хочу спокійно помолитися, а не відчувати твою гнітючу магію. Я маю на це право?

Я тиснула на болюче. Упевнена, Велдар добре знає, як впливає на оточуючих. І зараз мені потрібно було зіграти на його совісті або почутті провини.

Щось із цього все-таки знайшлося у Велдара. Бо в його важкому погляді промайнуло... співчуття? Ну, можливо щось дуже наближене до цього. Він ніби внутрішньо метався між небажанням випускати мене з поля зору і шляхетним пориванням дозволити мені усамітнитися з нашим божеством.

«Ну ж бо, черства ти людина. Виконай останнє бажання бідної нещасної дівчини», – подумки благала я і, мабуть, була почута.

– П'ять хвилин, – стримано кинув він.

– Навіщо ж так багато? – закотила очі й уїдливо буркнула: – Адже я можу помолитися прямісінько в притворі.

– А ти маєш рацію, – недобра усмішка заграла на губах чоловіка. – Тобі вистачить і двох.

Зрозумівши, що краще прикусити язика, поки Велдар узагалі не передумав, я притупила погляд і попрямувала до широкої вхідної арки храму, намагаючись при цьому не зірватися на біг.

Усередині я навіть не поглянула на оздоблення головного святилища Белмора, хоча ніколи раніше тут не бувала. Але зараз не до цього. Я гарячково шукала поглядом людей. Точніше чоловіків. Проте чи то день видався не щедрим на відвідувачів, чи то час надто пізній для молитов, але у величезному приміщенні храму панувала тиша і порожнеча.

Біля стіни, опустившись на лаву, сидів літній чоловік. Згорбившись, він поклав підборіддя на руків’я тростини. Його очі були заплющені: дідок чи то задрімав, чи то притомився. Не найкращий кандидат на статус «молодого», тож я направилась шукати далі.

Кінець-кінцем, можна ж підчепити котрогось із служителів. Вони звісно також «не першої свіжості» та й взагалі-то давали обітницю безшлюбності… Та хіба мене це спинить? Легке навіювання і жрець забуде власне ім’я, не те що там якусь обітницю. А я як праведна дівчина прослідкую, щоб чоловік не згубив своїх «чеснот». Як-не-як планується фіктивний шлюб, тож непорочність служителя у безпеці.