Розділ 3. Ковток свободи

Арамінта

Мене залишили в місцевому відділку патрульних. Навіть не частині вартових. Це аж якось принизливо. Невже мої здібності не оцінили належним чином? Маги вважали, що стандартного захисного закляття буде достатньо. На їхній жаль такі заслони я зламувала на раз-два.

Спочатку я створила легеньку ілюзію себе самої, щоб попервах не помітили моєї відсутності. А потім, вибравшись із камери, я накинула на себе полог і під цим відводом очей спокійно пройшла до виходу. Добре, що мене залишили охороняти патрульним, а в них не було артефактів, які дозволяли бачити крізь такі чари. І знову-таки навіть образливо за відсутність визнання. Ну й добре. Нехай потім шкодують.

З міста вибралася так швидко, що навіть тіні не встигли змінити свій розмір. І тільки коли йшла вузькою насипною доріжкою, невпинно віддаляючись від столиці, змогла нарешті видихнути. Вартові вже мали помітити моє зникнення і забили тривогу, але це мене не лякало. Ці ліси, селища, малі стежки я знала краще за всіх їх разом узятих. Жоден маг не зможе тут мене знайти.

Я була в цьому цілковито впевнена, поки позаду не почувся тупіт копит. Звісно, це могли бути звичайні подорожні, але я чітко вловлювала магічний слід. Хай краще буду параноїком, ніж дев'ятою дружиною Велдара. Тож поки ще вершники не показалися з-за повороту, я швидко ковзнула з невеликого схилу і відійшла трохи вглиб заростей сосен.

Повз мене пронеслися три вороних коня. Навіть якби від вершників не випромінювалась магічна енергія, було б ясно, хто ці хлопці. Тільки варта їздить на цих смолисто-чорних жеребцях. Це точно не збіг. Судячи з усього, вартові прочісують околиці в пошуку втікачки.

Я розуміла, що тепер доведеться якийсь час посидіти «в засідці». Адже не знайшовши мене, ці хлопці повертатимуться до Белмора тією ж дорогою. Але я неабияк здивувалася, коли не минуло й кількох хвилин, а вже почувся шум копит і три вершники повернулися чітко до того місця, де я зійшла з дороги. Моє серце пропустило удар, коли один із магів спішився, і до мене долетіли його слова:

– Герт, вирушай за іншими. Вона пройшла цією дорогою.

Всесильний, як він це зрозумів? Вартовий не міг вловити магічний слід: артефакт на моїй шиї розсіює залишкову енергію. Про всяк випадок я накрила себе куполом, щоб чоловіки не змогли мене ні побачити, ні почути. Щойно Герт потягнув поводи і помчав назад до столиці, другий маг, той що вже стояв на землі, наблизився до краю дороги, заглядаючи вглиб лісу. Саме туди, де причаїлася я.

«Дихай, Арамінто, – наказала собі, стискаючи в кулаку кулон-пригнічувач. – Він тебе не бачить».

Але ніби в спростування моїх думок почувся впевнений голос:

– Піду озирнуся в тій стороні.

– Почекай, – раптом зупинив його товариш. – Не варто потикатися одному. До того ж у нас чіткий наказ.

– Та що я не впораюся з дівчиськом? – фиркнув маг.

– Впораєшся чи не впораєшся, а ми однаково чекаємо інших.

І тільки зараз до мене почало доходити, що мої справи кепські. Не просто так маги зупинилися саме в цьому місці. І не просто так послали по решту вартових. Мене якось вистежили. А значить потрібно не вичікувати, а бігти. Бігти і сподіватися, що я буду швидшою за їхніх вороних коней.

Не гаючи часу, я розвернулася і чимдуж встелила в протилежному від дороги напрямку, дедалі глибше заходячи в лісову хащу. Гаразд, ще не все втрачено. Я добре орієнтувалася в лісах, та й знала одне село неподалік. Зовсім недавно місцеві самотужки побудували там міст через повідець. Столичні вартові точно цього не знають і не зможуть зрозуміти, що я перейшла річку, тож шукатимуть по цей бік. Залишилося лише дістатися до потрібного місця.

Йти доводилося повільно: у середині лісу орієнтуватися стало важче. Потихеньку сонце хилилося до обрію, а я наближалася до поселення, але в якийсь момент відчула чужу енергію. Сильну, яскраву, нестриману. Маги. Покрутившись на всі боки, я прислухалася і вловила далекі кроки та голоси.

Як таке можливо? Як вони відшукали мене? Я прискорила крок, але за лічені хвилини зрозуміла, що вартові наздоганяють мене швидше за мої найпесимістичніші прогнози. Немов ідуть за мною крок у крок. Немов не переслідують, а відстежують. Я голосно втягнула повітря. Ні, ні, ні. Тільки не це. Невже я така наївна дурепа?

Стрімко зупинившись, я на кілька секунд заплющила очі, закликаючи магію. Закляття виявлення не було для мене звичним, але кілька митей концентрації і я могла розплющити очі, щоб побачити неприємну картину. Уся моя фігура сяяла яскраво-червоним світінням. Воно розходилося від мого тіла і, обернувшись, я могла чітко споглядати його слід там, де я проходила між дерев.

Я тихо вилаялася собі під ніс. Схоже, той факт, що мене помістили в недуже надійну камеру, не було єдиною страховкою. Напевно той командир вартових ще від самого початку наклав на мене слідкувальні чари, а я, як нетямуща дівиця, навіть не спромоглася перевірити.

Гаразд, зараз головне швидко позбутися цього маяка. Тут потрібен цілий обряд, на який у мене, певна річ, немає часу. Тож діятимемо радикально.

Мені необхідно було розставити чотири чаші з водою на всі сторони світу, щоб очистити свою енергію. Краєм вуха я чула, як шуміла вода, отже, річка неподалік. Кинувшись щодуху на цей звук, я вже за кілька хвилин була біля крутого берега. Секунду засумнівавшись, таки з розбігу вскочила у водойму.