Розділ 2. Останній з роду

Сайрент

В мій кабінет у Ратуші мало хто наважувався заходити. Здебільшого всі питання люди намагалися вирішувати на загальних зборах, воліючи не залишатися зі мною віч-на-віч. Не знаю, що було головною тому причиною: мій титул Велдара чи магічна енергетика. Якщо за перше поважали і трохи побоювалися, то друге – фізично пригнічувало оточуючих. Моя магія діяла таким чином навіть на деяких магів, а вже люди відчувають це особливо гостро.

Тож коли у двері постукали, у мене було не дуже багато варіантів особи непроханого візитера. Не кажучи вже про те, що його магічний слід я вловив ще коли чоловік тільки піднявся на третій поверх будівлі.

– Ми спіймали на гарячому Елкуса, – відрапортував Барт.

– Знайшли в нього щось цікаве? – без особливого інтересу запитав я, не зводячи на нього погляду.

– І так, і ні, – невизначено протягнув він. Це було дивно. Глава вартових завжди висловлювався чітко і конкретно. Коли це стосувалося роботи. Виходить, тут щось інше. Відповідаючи на моє невимовлене запитання, маг продовжив: – На складі цього торгаша ми виявили безліч заборонених речовин, але справа не в цьому.

– Тоді в чому? – я відкинувся на спинку крісла, вивчаючи злегка напруженого чоловіка.

– З ним була дівчина. Вірогідно, контрабандистка.

– Ти не знаєш, що робити в подібних ситуаціях?

– Вона маг.

Два коротких слова, а все всередині стиснулося. Я не ворухнувся, але в моїй позі більше не читалося розслаблення.

– Сильна, – додав Барт.

– Наскільки?

– Я таких ще не зустрічав.

Я голосно втягнув повітря через ніс. Проблиск надії. Він з'являвся щоразу. І щоразу я всіляко намагався його придушити. Адже потім, коли нічого не виходить, ця надія завдає найбільше болю. Тому я вирівнявся на кріслі й відсторонено вимовив:

– Отже, час зайнятися підготовкою до скорого весілля.

– Є один нюанс. Вона не дуже цьому рада.

– Вона не перша, – холодно кинув я і, опустивши голову, ледь чутно додав: – І не остання.

Колись бути дружиною Велдара було почесно. Кожна жінка мріяла стати його обраницею, але останнім часом це вже не здається такою привабливою перспективою.

Люди, що живуть нині, забули про темні віки. Нині це лише стара страшна легенда, яка розходиться по вустах у всьому Еделімі. Але проблема в тому, що небезпека як ніколи реальна, і я дедалі більше побоювався, що скоро ті найтемніші часи повернуться і накриють наш світ з головою.

Багато століть тому нам доводилося жити серед монстрів. Шарони – істоти, що лише зовні були схожі на людей, але таїли всередині руйнівну магію, що несла смерть для всього живого. Вони повільно висмоктували життєву силу з людини, залишаючи всередині порожнечу. І для цього їм достатньо було всього лише перебувати поруч: саме їхнє існування несло смерть оточуючим.

На магів шарони діяли схожим чином. Тільки спочатку вони виснажували нашу магію, вкриваючи внутрішні потоки пітьмою, а потім вже витягували життя. Звичайна магія була безсила проти шаронів: істоти просто розвіювали її. Але одного разу з'явився маг, відзначений самим Всесильним і обдарований силою протистояти чудовиськам. Він зміг відтіснити всіх істот до краю Еделіму і звести магічну стіну, що не дозволяла їм пробратися назад. Цю зону назвали пусткою, а на нашій території нарешті стало безпечно.

Той маг став першим Велдаром – правителем цих земель. Відтоді його нащадки перебувають при владі й підживлюють магічний бар'єр. Адже втримати шаронів здатна тільки магія їхнього роду. Мого роду. Я єдиний, у кому тече ця сила. І боюся, можу стати останнім.

Проблема виникла несподівано. Шарони ставали сильнішими, разом з цим рід Велдарів теж. Але з кожним новим поколінням зачати спадкоємця ставало дедалі складніше. Спочатку Велдари дійшли висновку, що жінка, не наділена магічними здібностями, просто не може виносити й народити сильного мага. Тож наступні роди брали в дружини лише обдарованих дівчат, але незабаром і цього стало недостатньо.

Тоді аби династія не обірвалася, Велдарам було дозволено багатоженство. Маг брав у дружини одну жінку, а коли через тривалий час вагітність не наставала – одружувався повторно. І так поки спадкоємець таки не народиться.

Моя мати була п'ятою дружиною батька. Коли я був молодим, вважав, що це неприпустимо багато і був упевнений, що сам не дозволю подібного. Тоді батько лише посміхався цим переконанням. Та я був непохитний у своїх намірах. Одружився, щойно виповнилося 19 років, вважаючи, що так буде вдосталь часу на зачаття дитини. Обрав собі в пару молоду дівчину з родини аристократів. Вона була розумною, красивою, наділеною магією. Я вважав її найкращою кандидаткою на роль дружини правителя.

Відтоді минуло 20 років. Мені 39 і в мене 8 дружин. 8 жінок, яким я згубив життя. Прирік на існування з некоханою людиною, з неможливістю завести сім'ю, дітей, займатися улюбленою справою, кохати і бути коханою та просто жити вільно, так як хочеться їм, а не вимагає положення. Подобу на шлюб – ось що вони отримали.

Я й сам розумів, що не здатен подарувати їм любов, увагу, турботу, повноцінну нормальну сім'ю. Замість цього замикав у своєму палаці, ніби в золотій клітці. Комусь це навіть припало до душі, але я не тішив себе ілюзіями. В очах більшості своїх дружин я бачив тугу і нічого не міг змінити. Відпустити їх я все одно не міг. Залишалася хоч і примарна, але надія, що хтось із них таки зможе завагітніти. І нехай я буду останнім негідником, але ця можливість важливіша за жіноче щастя.