Розділ 1. Фатальна помилка

Арамінта

У мене є три основні правила. Перше: не потикатися зайвий раз до столиці. Друге: не працювати з неперевіреними скупниками. Третє: не здійснювати угоди в невигідних місцях. І усіма трьома я сьогодні успішно знехтувала.

Усе через малесеньку дрібничку, що лежала в моїй кишені. Пілфлут або як його називають у народі «плід любові», вкрай рідкісна і шалено дорога рослина. Вона діє сильніше за будь-який приворот і змушує людину не просто закохатися, а цілком і повністю розчиниться в об'єкті зітхання. Люди під дією пілфлута перестають мислити тверезо і йдуть на божевілля, аби догодити своєму «коханому». Нерідко доходило навіть до вбивств. Через що рослина заборонена, плоди знищують, а їх вирощування незаконне і карається смертною карою.

Як же я була вражена, натрапивши на невелике деревце випадково, шукаючи зовсім іншу «здобич». Певна річ, довелося кинути всі справи і мчати шукати купця, що візьметься збути цей рідкісний екземпляр. Тим більше термін придатності з моменту зірвання з дерева всього три дні.

Якби в мені було трохи більше здорового глузду, я б залишила цю сумнівну затію. Але обережність не приносить прибутку, нею не заплатиш по рахунках і її не намастиш на хліб. Та й узагалі розсудлива людина не стала б контрабандистом. Але в мене цієї розсудливості не було, як надто й вибору.

Тож із цими оптимістичними думками я наближалася до центрального ринку Белмора, очима вишукуючи потрібний поворот. Звернувши в невеликий темний провулок, я вийшла до заднього двору бакалії, чий господар зацікавився купівлею пілфлута.

Прикрита простеньким закляттям відводу очей, я змогла підійти до широкої постаті біля ґанку непоміченою. Низенький пухкенький чолов'яга одразу справляв враження заможного громадянина. Його одяг, взуття, круглий годинник на ланцюжку із залишковим слідом магічного впливу та й сама постава натякали, що він не такий простак, яким здається на перший погляд. Вже точно не звичайний бакалійник. Загалом непогане прикриття. Люди щодня приходять по хліб, а хтось цілком може піти з кошиком свіжої випічки і якимсь незаконним магічним амулетом.

Я зробила крок уперед, виходячи з тіні і відкидаючи «завісу», дозволяючи чоловікові помітити мою присутність. Першої секунди він сахнувся, переляканий моєю появою, а потім оглянув з ніг до голови і на його обличчі з'явилася презирлива гримаса.

– Пішла геть, безприданка, – махнув рукою він. – Недоїдки викидаємо ввечері.

– Вам не потрібен товар? – тихо уточнила я, піднявши брову.

– То ти доставщик? – не став приховувати щирого здивування. – Я прийняв тебе за дворову босоту.

Я лише знизала плечима. Хто сказав, що контрабандист із вкрай унікальним товаром у кишені не може бути «дворовою босотою»?

– Покажи мені, – зажадав мужик, зробивши крок до мене.

– Спочатку гроші, – впівголоса відгукнулася я.

– Я повинен бачити за що плачу, – він пихато випнув груди, але я навіть не поворухнулася. Кілька секунд напруженого мовчання і шумного дихання цього «бакалійника», і він невдоволено вилаявся: – Шарон з тобою.

Потягнувшись до внутрішньої кишені, чоловік дістав шкіряний мішечок і навмисне струснув у руці, брязкаючи монетами. Може когось це могло вразити, але я не звикла покладатися на сумлінність скупників. Тож упевненим рухом потягнулася до вузлика, щоб перерахувати вміст. Саме в цей момент із чорного виходу крамнички у дворик вибігли тіні.

За лічені секунди кілька чоловіків утворили півколо, затискаючи нас у кільце. Спершу я подумала, що це патруль, але все виявилося набагато гірше. Вартові Велдара. Звичайно ж маги. Щоб їм у пустку провалитися.

Насамперед вони кинулися на купця, що дало мені кілька секунд на оцінку ситуації. В провулку, звідки я прийшла, поки було порожньо. Але знаючи цих хлопців, там теж безсумнівно стоїть варта. Чекають, щоб схопити втікачів з-за повороту. Озирнувшись, погляд впав на ящики, наставлені купою біля правої стіни. На довгі роздуми часу не було: кілька магів уже прямували до мене. Тож я стрімко кинулася до цегляної кладки.

Піднімаючись коробками, як сходами, я дісталася майже верхівки будівлі. Ставши на останній ящик довелося підстрибнути, хапаючись руками за край покрівлі. Підтягнувшись, я вилізла на дах і вже за секунду бігла черепицею, сподіваючись таким чином втекти від вартових. Втім, не тут-то було.

Наступної миті у повітрі з'явився батіг, зітканий з чистої магії, і оплів мою щиколотку. Виконавець цієї оригінальної зброї смикнув мотузку на себе, і я гепнулась, встигаючи лише виставити руки, щоб не розквасити собі носа.

Мені б знадобилася секунда, щоб позбутися пут, але краще було цього не робити. Виказати себе перед вартовими значно ризикованіше, ніж попастися на контрабанді. Тим більше, враховуючи їхній інтерес до того бакалійника, можливо, вдасться вийти з цієї ситуації без значних втрат. Головне – правильно все піднести.

Коли двоє вартових піднялися на дах і підійшли до мене, я не смикалася. Навпаки, підняла руки і тихим, максимально переляканим голоском пролепетала:

– Пробачте. Пробачте мені. Я не хотіла. Не потрібно магії.

Двоє молодих чоловіків перезирнулися і один з них із проблиском поблажливості простягнув мені руку. Щоправда, не для того, аби допомогти піднятися, а щоб, притримуючи за передпліччя, повернути на землю.