Жасмин

Мірабель уже кілька днів жила своїм новим життям, намагаючись освоїтись у просторі, створити затишок і комфорт у своєму новому помешканні.
Луна була напрочуд спокійна і лагідна, але мала одну дивну звичку. Міра часто помічала, що кішка ніби слідкує за кожним її кроком і могла довго сидіти, не відводячи погляду.
Спочатку вона думала, що це просто етап звикання до нової людини. Іноді це навіть здавалося трохи моторошним, але це відчуття швидко зникало, і вона почала сприймати це як щось цілком нормальне.
Але цього дня щось пішло за іншим сценарієм.
Зранку Мірабель, як завжди, пішла до маленького кафе неподалік від дому. Воно було зовсім невелике, але дуже атмосферне.
Його власниця, Клара, була старшою жінкою, яка обожнювала квіти, особливо жасмин. Тому пити каву в затишному місці, залитому ранковим сонячним світлом, де аромат кави переплітався з ніжним запахом жасмину, стало для Міри особливим ритуалом.
Цього разу Клара підійшла до неї, коли та вже розраховувалась, і мовчки простягнула гілочку жасмину.
— Відчуй це, — сказала вона й одразу пішла.
Мірабель це трохи здивувало, але не настільки, щоб вона думала про це весь день.
Коли вона повернулась додому, Луна одразу почала поводитись дивно. Вона стала більш неспокійною, постійно крутилася біля ніг і часто потягувалась, ніби щось відчувала.
Коли настала ніч, Луна не відходила від Міри, терлася об неї і довго не могла вмоститися.
Мірабель була цього дня якось особливо виснажена, тому ця поведінка зовсім її не турбувала. Вона швидко заснула і провалилась у глибокий сон.
І раптом відчула, як двері до її кімнати повільно відчиняються.
Дивно, але це її не налякало — швидше зацікавило. Вона уважно придивилась.
У дверях стояла дівчина.
Схожа на неї але в дивному вбранні.
І раптом Мірабель зрозуміла — це була вона.
Дівчина підійшла ближче. Настільки близько, що здавалося — ще мить, і вона розчиниться.
І вона розчинилась.
У ній.
Мірабель різко підхопилась.
У кімнаті було тихо. Порожньо.
І тільки Луна нерухомо дивилась їй прямо в очі.