32. Юля. Не люблю робити боляче

Коли Яр пішов, я розплакалась. Сама не знаю, чому я так повелася з ним. Мабуть, була дуже ображена за ті побачення. Хоч я й сказала, що не буду йому нічого говорити, але образа застрягла глибоко в моєму серці, як скалка. Може, коли це все закінчиться, я зможу забути і відпустити образу. І тоді все в нас буде добре…

А раптом Яр вже не захоче зустрічатися зі мною?

Я взяла телефон і написала:

“Ти дуже образився?” 

"Ні, не переживай. Все нормально", — він відповів практично одразу. 

“Ми ж будемо все одно зустрічатися? Я не хочу втрачати тебе… Якщо справа лише в цьому, то я згодна, бо я дуже хочу, щоб ти був зі мною…”

"Юлю, я серйозно, все нормально. Ми будемо зустрічатися." 

“Мені б дуже хотілося, щоб у нас все було добре, — я відчула, що очі знову на мокрому місці. — Я дуже кохаю тебе…”

"Я пішов не тому що образився. Просто треба було привести себе в порядок. В такому стані бути поруч з тобою я б не зміг." 

“Я завтра поговорю з Артемом, ми не будемо більше разом писати”, — пообіцяла я. Мені дуже хотілося, щоб у відповідь на цю мою жертву він теж сказав, що вирішив не ходити на ті побачення. 

"Ти можеш писати з ним, якщо хочеш. Тобі ж це подобалось. Я не буду ревнувати, ну, постараюсь. Я довіряю тобі."

“Я сама не хочу, — сказала я. — Не хочу, щоб тобі було неприємно.”

"Головне, щоб цілувалась і все інше ти тільки зі мною… Мені було дуже добре сьогодні. В душі щойно згадував…" 

“Мені теж було дуже приємно, — відповіла я. — Я хочу, щоб у нас ще були такі вечори. Щоб ми багато часу проводили разом…”

"Я теж цього хочу. Думаю, так і буде, Юлю." 

***

Наступного дня я все ж вирішила поговорити з Артемом. Мені не хотілося кидати наше спільне письмо, але…

Я подумала, що коли він буде знати, що я зустрічаюся з Яром і все одно захоче писати зі мною далі, тільки, як друг, то я погоджусь. Якщо ж для нього це буде неприємно, то, хоч і не хотілося б, наше співавторство доведеться припинити. 

Після курсів ми, як завжди, вийшли разом і я сказала: 

— Мені треба дещо тобі сказати, може підемо посидимо в якійсь кафешці? 

— Давай, — він усміхнувся. — Люблю, коли ми проводимо час разом.

Я тільки зітхнула. Розуміла, що зараз зроблю йому боляче, але, мабуть, гірше було б продовжувати давати надію, знаючи, що в нас нічого бути не може. Бо я кохаю Яра. 

Коли ми сіли за столик і замовили каву з круасанами, я сказала: 

— Пам’ятаєш хлопця, який мене забирав минулого разу? 

— Так, — він кивнув. — Памʼятаю. А що з ним? 

— Ми з ним почали зустрічатися, — продовжила я. — Його звуть Яр, він мій сусід. Я вирішила тобі сказати, бо було б негарно це приховувати… Якщо ти тепер не захочеш зі мною писати, я зрозумію…

Якусь мить Артем мовчав. Я бачила, що він засмутився, хоч нічого і не сказав. А потім він все ж відповів:

— Ну, ти маєш право обирати, з ким зустрічатися, це нормально, — він сумно усміхнувся. — Але все ж, я б хотів, щоб ми дописали нашу книгу. 

— Я б теж хотіла, — сказала я. — Але ми б могли бути просто друзями, добре? 

— Добре, — Артем кивнув і відвів погляд.

— Мені не хочеться обманювати тебе, тому я й вирішила сказати все, як є. Я спершу думала взагалі перестати писати з тобою. Але це було б неправильно. Адже це наша спільна робота. Негарно так усе кидати на півдорозі. 

— Так, це було б неправильно, — погодився він. — У нас виходить цікава книга. 

— Тоді будемо писати, — я усміхнулася. — Можна спробувати відправити її на якийсь конкурс…

— Добре, — він встав з-за столика і поклав на нього пару купюр. — Але на сьогодні, певно, все. Додому, я так розумію, проводжати тебе тепер буде неправильно? 

— Так, вибач, — я відвела погляд. Було сумно через те, що я завдала йому болю.