29. Яр. Несподівана зустріч

Моя гордість вирішила піти кудись погуляти, коли я заявив мамі, що заберу машину. Вона здивувалась, все ж до сьогодні я був дуже принциповий щодо цього всього. Ну але розʼїжджати з Юлею на метро не хотілось, а на машині це все ж дешевше, ніж весь час на таксі. 

Сьогодні був четвер і я мав готуватись до наступного побачення в суботу. Але так як мене запросили на ту вечірку, приготування переносились на завтра. 

Я підʼїхав до вказаної адреси, припаркувався перед самим входом з обʼявою про курси. Я був тут за десять хвилин до призначеного часу і став чекати на Юлю.

Через десять хвилин, як по команді, з будинку почали виходити люди. Поодинці і групками, вони швидко йшли хто до машин, хто в напрямку станції метро. Але Юлі все не було.

Я чомусь згадав того хлопця, з курсів. Його, до речі, теж не було видно серед тих, хто виходив. 

Раптом я побачив їх обох. Юля щось йому говорила, а він виглядав трохи насупленим і засмученим. Може, вона сказала, що зустрічається зі мною? Ну, це було б правильно. Мені аж полегшало. 

Але я все ще трохи ревнував… В якусь мить навіть хотів вийти з машини і гукнути її, показати тому хлопцю, що тепер Юля — моя. Але подумав, що певно це занадто. Вона і так його кинула. Навіщо підливати масло у вогонь…

Тому замість того, щоб виходити, я написав їй повідомлення, де вказав номер і марку з кольором моєї машини.

Вже за хвилину вона помахала тому хлопцеві рукою, підійшла до моєї машини і сіла на пасажирське сидіння.

 — Це твоя? — запитала здивовано.  — Ой, я забула сказати “Привіт”!

— Ага, — я кивнув. — Вітчим подарував. Привіт, — на цих словах я подався вперед і торкнувся губами її губ. 

 — У тебе крутий вітчим, і мама дуже хороша, — сказала вона, коли наші губи розімкнулись. — А сестричка — то взагалі маленьке диво! 

— Можна навіть сказати, що саме вона нас познайомила, — я взяв Юлю за руку. 

 — Ага, вона була нашим Купідоном, — Юля весело розсміялася. — О, до речі, який ти хочеш собі образ для вечірки? 

— Та що буде, те й візьмемо. А у тебе який наряд? — перепитав я. — Треба ще заїхати додому, щоб ти перевдягнулась.

 — У мене образ Білосніжки, — сказала вона.  —  Я  спеціально купила перуку, бо ж у Білосніжки має бути темне волосся. От і побачимо, чи подобаються тобі брюнетки, — вона лукаво поглянула на мене. 

— Мені подобаєшся ти, — я знов чмокнув її в губи. — А брюнетка чи блондинка — це деталі…

*** 

Коли ми вже зайшли в дачний будиночок на околиці міста, де мала відбуватись вечірка і пішли на гучну музику, раптом в коридорі я побачив знайоме обличчя.

Ангеліна, та сама, що казала: “Можеш називати мене Ангел”, мала два довгі хвостики, капелюшка і маленьку печатку-сердечко на щоці. Вона була вдягнена в готичну сукенку і була як і раніше сильно нафарбована, щоб здаватись старшою…

Коли наші погляди зустрілись, Ангеліна різко розвернулась і побігла до зали.

Юля здивовано поглянула на мене. 

— Це сестра Тані, — сказала вона. — Ну, вона часом дивно поводиться..

— Це та малолітка з побачення, я тобі розповідав. Яка видавала себе за старшу… — шоковано відповів я. — І називала себе "Ангел".

 — Ой, не можу, — вона починає сміятися. — Треба розповісти Тані…