27. Яр. Зізнання

Святкування проходило добре. Ми сиділи за столом, спілкувалися. Інколи мама ставила якісь дурні запитання. От і зараз, вже майже під кінець вечері, вона зробила те ж саме:

— Ярику, може, все ж тобі варто спробувати сольну карʼєру, а не грати в тій групі? Вже скільки часу пройшло, а результату особливого немає. Чи хоча прийдіть разом до Максима. Там точно зможуть зробити з вас зірок, — вона поглянула на чоловіка, шукаючи підтримки. 

— Я ж вже казав, що це не те, — я насупився. — Я добʼюсь всього сам. Не починай знову. 

— Аліно, хай хлопець пробує сам, — сказав Макс. — Ти ж сама говориш завжди, що не хочеш робити з нього тепличну рослинку. Кому, як не тобі, знати, що поки людина не наб’є гулі самостійно, вона не вчитиметься на чужому досвіді…

— Але все ж нащо набивати гулі, якщо можна без деяких обійтись, — вона зітхнула. 

— Ну хоч Макс мене розуміє, і на тому дякую, — я теж зітхнув. — Загалом, я розберусь. Між іншим, я буду солістом нової пісні на наступному концерті. Буду не тільки грати, як зазвичай, але й співати.

— О, круто! — зрадів Макс. — Може, виконаєш для нас цю пісню? Мені дуже цікаво її почути!

— Ну, можна… До речі, слова для цієї пісні написала Юля, — продовжив я, поглянувши на Юлю. 

Юля відразу знічено усміхнулась:

 — Це моя перша спроба, може, вона не дуже досконала…

 — Давайте ми послухаємо, а потім уже будемо робити висновки, — скащзала мама. — Не відкладаючи надовго!

Ми всі встали і пішли до кімнати-студії. Я навіть відчув певну ностальгію, все ж, вже давно тут не був. Чужа гітара в руках лежала трохи незвично, але все ж я вже раніше грав на ній. 

Коли почав співати, дивився на Юлю. Сьогодні, схоже, наші стосунки трохи просунулись. Ну, або мені так просто здалося. Принаймні, вона теж ревнувала мене і визнавала це… Хоча, може це ніяке не просування, а навпаки? 

Я побачив, як на її обличчі виступив легкий рум’янець, а губи ледь розтулились. Вона дивилася на мене і здається, забула про все навколо. Або знову ж таки, мені це все просто бачилось…

Коли я зіграв останній акорд, то на мить у студії запанувала тиша. Потім всі присутні зааплодували. Всі, крім Юлі. Вона продовжувала дивитися на мене і усміхатись.

— Дуже гарна пісня! — сказала мама. — І слова чудові, так що, Юлю, тобі немає за що переживати. Ти давно пишеш вірші? 

— Ну, взагалі я переважно прозу пишу, — сказала Юля. — Вірші дуже рідко, але до цієї пісні вони прямо самі придумались, так немов хтось мені їх нашіптував, а я тільки записувала…

— У мене з мелодією вийшло десь так само. Зазвичай я просто грав те, що скажуть. Це вперше за довгий час, коли мені захотілось написати мелодію самому, а не бути сапортом для інших музикантів гурту, — зізнався я.

— Може, ви просто знайшли одне одного? — усміхнувся Макс. — А до того не творили, бо не було для кого? 

— Мабуть, — тихо сказала Юля і знову поглянула на мене. Так, немов збиралася ще щось сказати, та останньої миті передумала, обмежившись лише одним словом.

Вона поводилась зовсім не так, як коли ми бачились в підʼїзді чи деінде. Сьогодні Юля була зовсім інакшою…

Залишок вечора ми провели за бесідами, тортом і іграми з Настею. А коли вже була майже північ, я замовив нам з Юлею таксі. Мама запрошувала нас приходити на наступні вихідні і жартівливо сварила мене за те, що я їх зовсім не навідую. Коли ми нарешті вийшли з їхнього будинку і стали під підʼїздом в очікуванні таксі, я вирішив продовжити ту розмову, яку тоді перервала мама:

— Я ревнував тебе до того Артема. 

— А я — до цієї другої дівчини, з якою ти ходив на побачення, — тихо сказала вона. — Я навіть ходила на її профіль і читала, чи вона напише щось про тебе… Мені якось сумно, що ще буде багато тих побачень… Хоч я й розумію, що це не по-справжньому. Але справжнє часом починається як завгодно, — вона ледь усміхнулася. ніби щось пригадавши. 

— З епічних звинувачень по типу "твоя дитина кричить"? — я усміхнувся і торкнувся долонею її руки. — Побачення не хотілось би відміняти. Стільки сил туди вбухав. А вони ж тільки аванс дали… Буде шкода, якщо не отримаю основний заробіток, тим паче, вже зроблено третину роботи.

 — Так, я розумію, — зітхнула вона. А потім поглянула на мене. — Я тебе правильно зараз зрозуміла? Ти сказав, що у нас справжнє? 

— Якщо ти захочеш, може бути справжнє, — я взяв її за руку і зазирнув в очі. — Ти хочеш?