26. Юля. "З друзями не цілуються?"

Коли я почула ці слова, то в моїй душі немов розлилося приємне тепло. Може, Яр сказав це просто так, із ввічливості? Але мені хотілося вірити, що він дійсно так вважає…

— Ну, що ви стоїте в передпокої! Проходьте! Ми дуже хочемо познайомитись ближче! — коли мама Яра сказала це, то ми почули дитячий плач. — От і  Настя вже зачекалась! Якраз прокинулась, ніби відчула, що братик тут!

— Ми принесли їй подарунок, — сказала я. 

— Так, ось, — Яр показав іграшку мамі. — Можемо якраз зараз її подарувати, може, заспокоїться. 

Ми пройшли до дитячої і побачили малу, яка сиділа в ліжечку і плакала. 

— О, Настя так виросла з того часу, як я її бачила! — вигукнула я. — Вона ще не повзає? 

— Памʼятаю, як ти вирішила, що це моя дитина, — засміявся Яр. 

— Ну а що я могла подумати, — я знизала плечима. — Ти так вправно її доглядав. Подумала, що молодий татусь…

Настя вхопила простягнуту їй іграшку і відразу заспокоїлась. 

— Я тобі навіть трохи заздрю, — сказала я Яру. — Класно мати сестру…

— О, Яр дійсно вправний в цьому! Коли будуть свої діти, він точно буде хорошим батьком, — це вже сказав Максим, вітчим Яра. 

— О, мабуть він не скоро захоче мати власних дітей, — засміялася Аліна.

— Ні, ну а що, треба для себе пожити… Та й універ завершити, заробляти нормально, — відповів Яр. — Але чесно кажучи, я ще не хочу такої відповідальності.

— Я теж не хочу, — сказала я. — Спершу хочу зробити кар’єру. Бо коли з’явиться дитина, то вже не вийде щось почати. Треба ще до того розкрутитися, ну, мені так здається…

Тут же я згадала історію матері Яра, яку він мені розповідав, і відчула, що червонію. От я вічно ляпну щось недоречне!  Адже в Аліни було навпаки — вона спочатку народила сина, а вже потім стала успішною бізнес-леді. 

Але, якщо хтось і не був зі мною згоден, то все одно заперечень я не почула. 

— Ну, це правильно, — сказала Аліна. — Дитина — це не іграшка, а назавжди. І щоб дати їй усе необхідне, треба вже мати якийсь грунт під ногами…

 — Ходімте вже до столу, — сказав Максим. — Продовжимо наші дебати про сенс життя там…

Аліна усміхнулась йому і взяла на руки Настю. Я мимоволі подумала, що мені хотілося б бути схожою на неї. Не зовні, а цією впевненістю і  гармонійністю. Здавалося, ця жінка цілком щаслива…

Ми пройшли до вітальні, де вже був накритий стіл. Подзвонили у двері, і господарі пішли відчиняти. З вигуків, які долинали до нас, я зрозуміла, що це хрещені батьки Настусі.

Ми з Яром на якусь мить опинилися наодинці і я спитала:

— Ти справді сказав батькам, що я твоя дівчина? 

— Ну… Там все вийшло трохи інакше… Мама заговорила про фанаток, потім якось перейшла на подружку… Спитала, чи мені є кого запросити. Я одразу подумав про тебе, хоча ти ніби й не фанатка і тим паче не дівчина. Якось воно само вийшло, — сказав Яр. 

— Ти ж сказав тоді, що запросиш ту дівчину, з Інстаграму, —  нагадала я.  — Вона не змогла? Я стала запасним варіантом?

— Я її не запрошував, — відповів Яр, зазираючи мені в очі. — А ти… Ти весь час була з тим хлопцем. Тому і тебе раніше не запрошував. 

 — Ну, це моя робота, ми з Артемом разом пишемо книгу. Як і для тебе ті дівчата — робота… Але я б хотіла, щоб усього цього не було, — раптом сказала я. — Щоб усе було якось по-іншому… Я не знаю, чому все виходить неправильно…

— Я бачив, як він цілував тебе перед підʼїздом, — Яр відвів погляд. 

 — Він для мене всього лиш друг, — сказала я.  — І мені сумно, що ти слідкуєш за мною. 

— Це випадково вийшло. Ну добре, може, не випадково, — зітхнув Яр. — Але вже як є. І з друзями не цілуються, вже пробач.

— А ти цілувався з тією дівчиною? — я уважно дивилася на нього. 

— Чмокнула мене на прощання, — він знизав плечима. — Це було на диво хороше побачення. Вона була цікавою співбесідницею, розумною, гарною і милою. Але навіть коли вона натякнула на можливе продовження, тоді, коли дізналась, що я музикант, я не став її запрошувати на "неформальне" побачення…