25. Яр. Вона - найкраща

Коли Юля вийшла з підʼїзду не в звичних джинсах, а в нарядній  темно-синій сукні, на яку було накинуте  такого ж кольору пальто, бо надворі похолоднішало, я аж трохи завис. Все ж, вона була дуже красива, особливо "при параді", як зараз. 

— Тобі личать сукні, — сказав, усміхнувшись.

 — Дякую, — вона раптом почервоніла.  — Ну що, йдемо за подарунком?

— Ага, — я кивнув. — Ходімо…

***

— Стій, — я потягнув Юлю на себе, коли вона майже ступила на зебру, і прямо перед нашим носом пролетів якийсь скажений мотоцикліст. 

Я тримав її в своїх обіймах і дивився в очі. Серце забилось частіше. 

— Ой, — тільки й промовила вона, але не зробила жодного руху, аби відсторонитися. Стояла і дивилась мені в очі. 

— Обережніше, — чомусь мій голос став нижчим і тихішим. А ще я облизнув губи. 

— Ти… — Юля перевела подих. — Сьогодні якийсь не такий, як раніше…

— Хіба? — перепитав я. — Я такий самий. 

От тільки серце бухає в грудях, як скажене. Думки плутаються, а ще страшенно хочеться поцілувати її і наполягти, щоб кинула того писаку.

— В тебе якийсь такий погляд, — вона простягла руку і торкнулася мого обличчя. — Немов ти приймаєш якесь важливе рішення. Дуже серйозний…

Я трохи повернув голову і торкнувся її пальців губами, так і не відводячи погляду. 

Вона теж подивилась на мене, як зачарована. Люди проходили повз нас, а ми стояли тут, серед тротуару, немов навколо нікого не було. 

Я зробив вдих і видих, подався вперед, прикриваючи очі, аж раптом відволікся на мобільний. Я аж здригнувся від набридливого звуку, але все ж відсторонився. Певно, не місце і не час. Може, після дня народження, коли ми повернемось додому.

— Певно, мама, — сказав я.

— Авжеж, відповідай, — Юля немов прокинувшись, зробила крок назад. — Сподіваюся, ми не запізнюємось?

Я не зміг стримати легкого зітхання від цього її руху, а потім таки приклав телефон до вуха.

Мама щось швидко тараторила, я тільки зрозумів, що вона просила ще й до маркету зайти, купити свічки, бо вони забули. Коли розмова завершилась, я подивився на Юлю:

— Маємо ще купити свічки, вони забули, — я трохи насуплююсь. Все ж, мені не сподобалось те, що нас перебили.

 — Ну купимо, не проблема, — Юля, навпаки, щасливо усміхається і бере мене за руку. — Ходімо?

— Ага, ходімо, — я кивнув, переплітаючи наші пальці. Цей її жест мене трохи заспокоїв. З іншого боку в голову прийшла думка: "що як вона всіх отак бере за руку, і того писаку теж?". 

 — Я придумала, який можна купити подарунок, — казала вона, поки ми йшли до торгівельного центру. — Є такі іграшки, які розмовляють. Ну, не розмовляють, а повторюють те, що їм кажуть. То щоб твоя сестричка швидше навчилася розмовляти, можна їй таке купити…

— Можна, — погодився я, знов киваючи.

Взагалі слухав в піввуха, трохи стискаючи її долоню. Що це для неї значить? Чи значить взагалі щось? Я не мав відповіді на це питання… Але збирався розібратися…

***

Коли ми зайшли до квартири, мама і вітчим нас зустрічали. Всі привітались одне з одним і я помітив, що мама уважно дивиться на Юлю, а потім каже:

— Яка ж вона гарненька, твоя нова дівчина! Дуже приємно познайомитись!

Юля поглянула на мене, трохи розгубившись, а потім повернулася до мами і сказала:

 — І мені приємно познайомитись!

— Так, Юля найкраща, — я трохи стиснув її долоню…