24. Юля. Несподіваний поворот сюжету

— Це був дуже несподіваний поворот сюжету, — сказала я з захватом. Навіть коли ми з Артемом вже закінчили писати, і він проводжав мене додому, я все ще залишалася під враженням від нашого творчого процесу. 

— О так, я радий, що тобі заходить цей жанр, — він усміхнувся, а потім торкнувся кінчиками пальців моєї руки. — Знаєш, коли ми пишемо, я прямо уявляю, що ти — це героїня. І тоді мені навіть емоції героя писати легко, хоча раніше з цим у мене були проблеми.

 — Я взагалі зараз постійно пробую щось нове, — зізналася я. — От нещодавно спробувала написати слова для пісні. Її буде виконувати Яр. Він каже, що вийшло гарно! 

— Ти молодець, — Артем кивнув. — Ну, але все одно прозу ж тобі писати цікавіше, ніж вірші для пісень? 

— Мені й те, й інше подобається, кожне по-своєму, — я усміхнулась. — Ну, багато відомих людей займалися різними видами творчості, он, наприклад, Тарас Шевченко писав і вірші, і прозу, та ще й картини малював! Хоча нинішні маркетологи мабуть сказали б йому зупинитися на чомусь одному і збирати свою цільову аудиторію. Але віне, на щастя, з маркетологами не був знайомий, тож творив так, як на душу лягло…

— Ну, я не фанат Шевченка, хай пробачать мене всі його фанати, — він усміхнувся. — Занадто все трагічне в нього. Я таке не дуже люблю. 

— Якби ти жив у ті части, то мабуть, би писав щось таке як Нечуй-Левицький, — припустила я. 

— Певно, — він кивнув і я подумала, що в цю мить ми дуже близько, знов відчула, що його рука торкається моєї. — Але я радий, що живу у ці часи, і що ми з тобою познайомились, — а після цих слів Артем раптом подався вперед і коротко чмокнув мене в губи. 

— Я теж дуже рада, що ми познайомились, — сказала я, щоб приховати хвилювання. — Якби я не виграла той грант, то досі б почувала себе невдахою, яка ніяк не допише свою першу книгу…

— Я впевнений, що в тебе все вийде. Ти класно пишеш. Ще й зі мною напишеш нашу історію, тож буде в тебе аж дві книги на кінець курсів, — весело сказав він.

— Дякую тобі за підтримку. І за те, що допоміг повірити в себе, — я піднялася навшпиньки і поцілувала його в щоку. Ми вже стояли біля мого під’їзду, і я продовжила. — Не буду тебе затримувати, тобі ж іще до пар готуватися…

— Так, — він кивнув, продовжуючи усміхатись. — Тоді до зустрічі завтра, вже на курсах. 

— До зустрічі, — я помахала йому і увійшла в під’їзд. 

Коли підійшла до ліфту, не встигла його викликати, як він сам відкрився переді мною і я побачила Яра.

— Привіт, — сказала я. — Ну як, пісня сподобалась твоїм друзям із гурту?

— Привіт. Пісня крута, всім дуже сподобалась, — сказав він якось трохи стриманіше, ніж зазвичай.  — Ну, єдине, співаю я її гірше за Сашу, але я потренуюсь і ми вирішимо, хто заспіває її на концерті.  

— А зараз куди збираєшся? 

— На побачення. З тією красунею, ну я тобі розповідав, — він зазирнув мені в очі.

 — Ну, бажаю успіху, — весь мій гарний настрій немов умить випарувався. — Потім розкажеш, як усе пройшло…

— Добре, — він киває. — Ну, ти ж і з себе можеш певно історії писати… Он знову тебе той Артем проводжав… Певно, це романтично. Писати разом книги і зустрічатися. 

— Ну так, він сказав, що коли пише, то уявляє мене на місці героїні, — сказала я спеціально, щоб зіпсований настрій був не лише у мене. 

— Круто, —  похмуро відповів Яр, тепер вже по його тону і обличчю було видно, що це для нього сприймалось як завгодно, але точно не "круто".

 — Може завтра пообідаємо разом? — несподівано для самої себе сказала я. — Поговоримо про все це…

Він явно не очікував подібного, бо замість образи на обличчі було здивування:

— Я обманув, — раптом сказав він. — Побачення було вчора, а зараз я йду в ТЦ за подарунком, а потім святкувати хрестини сестри. Хочеш піти зі мною? 

Я аж рота роззявила від здивування. Але разом з тим відчула неабияке полегшення. Він не запросив ту дівчину з собою, хоча й казав що вона прямо бездоганна.

 — Звичайно, хочу, — сказала я.  — А що ти думав купувати малій? 

— Без поняття… Якусь іграшку? Що ще треба цим дітям… Будеш перевдягатись? Хоча в принципі це домашнє свято, нічого особливого не треба, — одразу додав він. — Але я можу почекати, час ще є. А вже з ТЦ може замовимо таксі.

 — Та в принципі можна й так, — сказала я.  — Поїхали до ТЦ.  Хоча стій. Може, мені все ж перевдягнутися… Твої родичі будуть усі святково вбрані?

Я дуже хвилювалася, чомусь мені хотілося справити на родину Яра якнайкраще враження. 

— Та фіг їх знає, ми будемо вдома, — він знизав плечима. — Ну, я почекаю тут, на лавці, пограю в "Фіфу" нову, ти ж будеш не дуже довго? 

 — Так, я швиденько! — вигукнула я. — Я завжди швидко збираюся! 

— Тоді йди, — він усміхнувся і дістав мобільний. — Якраз зіграю матч, там зараз новий турнір… Треба хоч інколи грати, щоб не втратити рейтинг.

 — Добре, — сказала я. 

Коли ліфт піднімався на мій поверх, я зазирнула у дзеркало. Побачила на обличчі щасливу усмішку.