Розділ 1. Усе почалося так…

Отже, наша головна героїня Ірина (моя тезка, до речі, але я до неї не маю жодного стосунку! Упаси Боже!) Тож хто ця Ірина? Ммм, ну вона сама ніколи не вважала себе особливою… Чи вважала? Та ладно… не важливо… Але вона любила писати… Принаймні вона вважала, що пише:)))

Вона не розмовляла з мертвими, не бачила майбутнього, не мала таємничого родового прокляття й не знаходила під подушкою листів із запрошенням до літературних вечорів... Зате в неї був цупкий* характер, купа незавершених справ, власна думка практично з будь-якого питання і дивовижна здатність влипати в такі халепи, з яких нормальні люди намагалися б тихенько вибратися, поки ніхто не бачив. Як Ви зрозуміли, це не про неї, адже саме вона на 100% майстриня знайти пригоди на свою дупу. Якщо вона хотіла до чогось доклепатись, то в неї виходило бездоганно! Їй не потрібно зʼясовувати, хто винен, адже винні всі! Тож цей екземпляр міг створити проблеми на рівному місці, а для чого — про це вона взагалі не думала…

Того вечора вона сиділа перед ноутом і загадково дивилася на чергову відповідь штучного інтелекту.

— В сенсі? — запитала вона, і її голос пролунав у кімнаті надто роздратовано, наче вона без зупинки вивантажувала вагонетку вугілля і її просили повторити.

На екрані з'явився черговий текст:

«Я розумію твою позицію, але пропоную поглянути на ситуацію з іншого боку…»

— Ні фіга! Ти взагалі не розумієш моєї позиції. Ти просто красиво переставляєш слова, як старий дідуган у комунальній квартирі перетягує облуплені шафи. Я просила зовсім про інше! Ну що за напасть на мою голову! Я ж попросила як нормального ШІ… Але це, мабуть, не про тебе…

Вона відкинулася на спинку крісла, і воно скрипнуло так жалібно, що аж за душу взяло.

— Чуєш, іноді мені здається, що якби ти мав тіло, я б уже давно відправила тебе на відпрацювання. Може, хоч там від тебе була б якась користь, окрім оцих усіх бла-бла-бла….

Ноутбук раптом згас, залишивши після себе лише чорний, байдужий відблиск її власного роздратованого обличчя…

— Ну нє…. Що за фігня! — буркнула вона.

За вікном раптом спалахнула неприродно синя блискавка, розірвавши вечірнє небо над містом. На екрані знову затремтіло світло, і з'явився рядок, якого там точно не мало бути:

«Ти що, незадоволена світом, у якому живеш?»

Ірина примружилася, підтягуючи плечі. Ммм, схоже, починається цирк на дроті….

— А є інший? — скептично кинула вона.

«Можу запропонувати альтернативу».

— Та да.. Можеш..

«Але там небезпечно».

— А у нас типу ні! Особливо коли сусід дядя Пьотр береться за свій перфоратор о сьомій ранку в неділю.

«Там існує магія».

— А зануди, як ти, не існують?

Екран блимнув, ніби завис від такого життєвого запитання.

«Що?»

— Ну, якщо вже переїжджати, то треба знати всі нюанси, чи не так? Ось я і питаю, такі зануди там теж є?

Раптом кімнату наповнило сліпуче біле світло і якийсь дивний запах гарі…

Ірина встигла подумати лише одне:

От зараз я точно пошкодую, що не вимкнула цей клятий ноутбук.

А потім підлога під ногами зникла….

Словник рідкісних і нових слів:

Цупкий — міцний, щільний, який важко розірвати чи зламати (тут використано в переносному значенні для опису впертого, витривалого характеру).