Розділ 45

Еля
В аеропорту панувала метушня. Усі поспішали, галасували, щось запитували в сусідів, перебирали ручну поклажу, раз у раз перевіряли паспорт і квиток. Я стояла в черзі й чекала. Серце билося в грудях гучними ударами. Ще півгодини і мій літак відлетить. Адже я все роблю вірно, то чому на душі тяжко?
Хіба Костя казав, що хоче провести свята зі мною? Ні! Може він давав привід мені вважати нас парою, щоб я радилася з ним про подорожі? Ні!
Хіба здоров'я мами зараз не найважливіше? Звичайно, так! Тож заспокойся, Василькова, і лети!
Твоє від тебе ніколи не піде. Здається так кажуть? Ось і перевіримо, моє чи не моє...
Переліт минув швидко і непомітно, бо я прийняла пігулки і заснула. Я не боялася літати, а от люди навколо дратували. Як на зло моїми сусідами стала парочка пенсіонерів, які базікали не замовкаючи. Вони розповідали про своїх дітей, онуків, перебивали один одного, сперечалися, ображалися, а потім мирилися, а мені просто хотілося тиші і спокою.
Адже попереду на мене чекала невідомість. 
Я так виснажила себе переживаннями, що коли нарешті побачила мати в аеропорту, то замість привітання випалила:
- Говори все! Тут і зараз. Що трапилося?
Мама розгублено захлопала віями й озирнулася:
- Ель, тут же повно народу. Давай удома?
- Плювати на всіх! Я й кроку не зроблю, поки ти мені не скажеш, що у вас сталося.
Мама зам'ялася:
- Ми... я... знаєш, я підготувала промову, але ти мене спантеличила своїм нахрапом. Я зараз взагалі не можу підібрати слів...
- Не потрібно нічого підбирати. Тільки скажи. Мамо, у мене серце через раз б'ється. Я собі місця не знайду вже котрий тиждень, ночами кошмари сняться. Будь ласка, скажи мені. - благала, стискаючи мамині руки.
- Вибач, люба. Я й не думала, що ти так переживатимеш.
Ледве стрималася, щоб не фиркнути. А як вона думала? Після боротьби з раком, після операцій і рекомендацій лікарів проходити постійне обстеження, бо може статися рецидив?
- Ми з Джоном вирішили, що ми не такі вже й старі і ще можемо дещо. Діти виросли, онуків ви нам не квапитеся народжувати. Та й коли це станеться, будемо з ними бачитися в кращому разі на свята і влітку. Ось ми й готуємо зараз документи на опікунство. 
Сльози покотилися градом, і я міцно обійняла маму. Не хвора, здорова. Слава Богу! А діти? Якщо їм це важливо і необхідно, то я тільки порадію за них. 
- Ель, ти не проти? Не образишся на мене?
- Дурниці говориш, мамо, - м'яко пожурила я її. - Коли я була проти твого щастя?
- Ти ж знаєш, що ти в мене найдорожче в житті? 
- Я теж тебе дуже люблю і сумую.
- Так переїжджай до нас! Ти завжди була здібна до мов. Роботу тобі Джон знайде. У нього зв'язків і друзів дуже багато.
- Мам, я не можу. Моє життя в Україні. Та й Іспанія хоч і красива, але чужа країна. Не приживуся я тут.
- Ну, дивись сама. Змушувати не стану. Просто знай, що якщо раптом щось - ми тобі дуже раді.
Посміхнувшись одне одному, ми обійнялися і, не змовляючись, пішли до виходу. 
Я запримітила одразу мамину яскраво жовту іномарку, яку їй подарував чоловік торік, Тоді мама відмовлялася, посилавшись, що прав немає і водити автомобіль - це величезна відповідальність, а вона боїться. І ось! Лише через рік - вуаля!
- А знаєш, завтра приїжджає син Джона з дівчиною і нам дозволили на свята взяти дітей. Тож уся родина буде в зборі! - приголомшила мене мама, коли я поклала валізу в багажник.
 - Дітей? Значить не на одного малюка вирішили оформити опіку?
- На трьох.
Я похитнулася. Троє ?
- Вони трійнята. Їх не можна розділяти, а брати їх разом ніхто не наважився. Хлопчаки дуже активні й не дуже слухняні.
Ясно, маленькі розбійники. Ох, мамо...
З аеропорту до міста всього десять кілометрів, але за цей час я встигла дізнатися багато чого про майбутніх братів. Їхніх батьків позбавили батьківських прав, коли хлопчикам було всього три роки. Ще стільки ж вони жили в притулку. Соціальні служби намагалися влаштувати їх у сім'ю, але брати відразу трьох малюків ніхто не наважувався. Ось по одному - так, але розділяти дітей не мали права. 
І ось Джон пообіцяв своєму знайомому допомогти в притулку з налаштуванням техніки і побачив цих шибеників. Цілий вечір мамі розповідав про них, згадував дитинство сина і як він із ним грав у футбол на задньому дворі.  І скільки всього не встиг, не додав, через роботу.
- Адже я теж стільки всього упустила. Усе бігом-бігом. З роботи - додому, швидко щось приготувати, перевірити тебе і знову на роботу.
- Мам, час був важкий і ти одна була, - я погладила її по руці, заспокоюючи.
- Я, на свій сором, зрозуміла, що мамою толком і не була, не відчула, як це гратися з дитиною, ходити з нею в парк, водити по гуртках. Навіть над уроками сидіти. Ти в мене така самостійна росла і кмітлива, а я в тебе була такою молодою і дурною.
Я розсміялася:
- Мам, та облиш. Усе добре ж було. Ти фарби-то не згущуй! Ми з тобою і в кіно ходили, і морозиво вечорами їли. А пам'ятаєш, як разом їздили до моря? Тиждень цілий відпочивали тільки вдвох!
- Ель, це все такий мізер. Я так перед тобою винна.
- Мам, я тебе не звинувачую і рада буду хлопчакам. До речі, ти так і сказала, як їх звати!
Краще перевести розмову на щось більш приємне. Моє дитинство не було поганим, але й хороших спогадів не багато. 
- Ой, точно! - засміялася мама. - Їх звуть Альберто, Антоніо й Армандо.
- Красиві імена. - усмішка сама торкнулася моїх губ і вже не зникала з обличчя, коли я познайомилася з цими розбійниками!
Вчити іспанську було ніколи, тож знала я її поверхово, але й цього вистачило, щоб зрозуміти цих непосид.
Джон, як і мама, заплющував очі на їхні пустощі і втручався лише коли справа стосувалася їхньої безпеки. Тадео, кинувши на нас свою дівчину, втік грати з хлопцями у футбол.
З вікна кухні ми спостерігали за матчем.
- Тадео сам ще хлопчисько, - з любов'ю в голосі відгукнулася Мімі.
- Ага, перші сорок років у житті кожного хлопчика найважчі, - висловила загальновідому істину, але на мене подивилися перелякано.
- Що? Як це? Сорок років?
Я хотіла вже знову поділитися «правдою», але згадала випадок із Ніною та Григор'євим і швидко прикусила язик:
- Жартую! Мамо, я піду займуся сервіруванням столу?
- Іди, мила, - мама махнула мені рукою і почала заспокоювати Мімі, розповідаючи про наше почуття гумору.
Сьогодні було вже двадцять восьме грудня. Три дні, як я в Іспанії. Весь цей час пролетів швидко і шумно. Спочатку приїзд Тео з Мімі, потім спільна поїздка в притулок за хлопчаками. Вчора я цілий день гралася з ними і допомагала мамі на кухні, а сьогодні багато іспанців святкували День простаків (El Día de los Santos Inocentes).
 Це іспанський аналог Дня дурня, що відзначається в усьому світі 1 квітня. Тільки іспанці святкують цей день з набагато більшим розмахом, ніж ми. Жартують, розігрують і обманюють одне одного не тільки близькі люди. Навіть у місцевих газетах і на телебаченні періодично з'являються веселі повідомлення про весілля знаменитостей зі злидарями або про інопланетян, які прилетіли, за які наступного дня перепрошують і називають жартом.
Чи варто говорити, що хлопчаки сьогодні були особливо активними і жартів дісталося всім? Але ніхто не злився і не лаявся, навпаки, хвалили їх за кмітливість і винахідливість.
Мені теж закортіло пожартувати, і я відправила фото Лісорубу. Розпусне і дуже провокаційне, а потім привітала зі святом. 
У відповідь отримала обіцянку - погрозу вкрасти і виконати всі бажання - і його, і мої. Дуже інтригуюче...
Розставляючи столові прибори я тільки про це й думала. Тож коли ввечері до нас на сімейну вечерю заявився Святий Миколай, я вирішила, що мені лише чується голос боса. І дарма...