Розділ 42

Дроворуб
Усю ніч я крутився в ліжку, перебираючи в голові факти, що відкрилися. Не особливо приємно дізнаватися, що дівчина пішла з тобою, бо виходу в неї не було. Не тому, що ти їй сподобався, зацікавив сам по собі, а через гроші.  Цей момент одним махом знецінював усе, що сталося.
Я ж як дурень захопився, вирішив спробувати бути з кароокою, а вона за гроші... І ціну моїм почуттям озвучено. Неприємно-то як.
Звичайно, можна знайти відмовки. Машка он їх скільки мені вчора озвучила - обирай будь-яку або бери їх усі разом купою. Оптом.
Можна стиснути зуби і переступити цю ситуацію. Величезним таким кроком велетня. Власне, так я й вирішив, коли був у Канаді.
Але зараз я просто не міг знайти собі місця і вирішити, як вчинити.
Вирішувати нічого не довелося. О п'ятій ранку задзвонив телефон:
- Сину, не спиш?
- Ні, тату.
- Добре. У нас біда. Потрібно вилітати в Канаду. Зможеш? Можу і я...
- Ні, тату, залишайся в місті. Я зможу. В офісі все добре. Мій проект іде добре. Усе працює, як по годинах.
- Тоді мій секретар замовить квитки і скоординує тебе.
- Добре.
Поїздка зараз так доречна. Я все обдумаю, заспокоюся подалі від Елі. Хоча ні, не вийде далеко. Ліда і Ніна в лікарні, Еля єдина, хто в курсі подій і зможе підмінити. Та й, незважаючи на все, їй одній я і довірю своє творіння.
Залишилося додзвонитися. Хоча знаючи цю колючку, простіше відразу заїхати до неї додому дорогою в аеропорт. Заодно передам ключі, паролі, скажу важливі моменти...
До будинку дівчини я приїхав, коли місто тільки прокидалося. Двірник сонно посипав доріжки піском. Двері в під'їзд були відчинені, а ліфт стояв на першому поверсі. Поки що все йшло добре, але я не втрачав пильності.
Еля відчинила двері тільки через кілька хвилин. Побачене не могло не тішити: шовковий халат нарозхрист, він був підібраний легким вузлом на талії. Я ледве стримався, щоб не потягнути за поясок.
- Костянтине Веніаміновичу...
- Можна? Є розмова, а часу обмаль.
Еля подалася вбік, і я увійшов у вітальню.
- Чай? Кава?
- У мене літак за годину. Я й так спізнююся. 
Сонна і розгублена Еля - чиста спокуса. Найбільше кортіло на все плюнути і віднести дівчину в спальню, показати їй небо в діамантах. Згадати і повторити всі ті безумства, що ми вчиняли.
- Який літак?
- Потрібно летіти до Канади. Там складнощі з технікою і постачанням лісу. Гадаю, за тиждень встигну. 
- Повернешся до Нового Року? - стурбовано запитала Еля. Немов їй не все одно.
- Сподіваюся. Так, дивись, - я простягнув їй папку і зв'язку ключів. - Тут підписані документи, які потрібно передати начальникам відділу, щоб запустити рекламу і виробництво першої нової моделі дивана. Із ключами, думаю, проблем не буде. Ти за головну, поки мене немає. Зв'язок щодня. Я на пошту вишлю тобі більш детальні інструкції. Якщо хтось із дівчаток повернеться, нехай допомагають тобі, нікуди не йди, зрозуміло?
- А Григор'єв?
- Сам! Без тебе якось. Якщо будуть проблеми - викликай одразу Іллю. Він безпечник і перевіряє всіх на предмет корупції. 
- Я думала, ти вже всіх знайшов і вигнав.
- Ще йдуть перевірки, тільки тихі. 
- Зрозуміла.
- Ось і молодець.
Я кинув погляд на годинник. Час бігти. Літак чекати не буде.
- Кость, з приводу вчорашнього...
Я плюнув і притягнув до себе Еліну, поцілував. До біса все, я її, можливо, цілий тиждень не побачу!
- Потім поговоримо, коли приїду.
- Я буду чекати на тебе.
Мені ще ніколи не було так важко йти.
- Зателефонуємо ввечері, - чмокнувши в ніс на прощання кароочку, побіг до таксі, яке чекало на мене на дворі.