Розділ 41

Еля

У салоні авто було затишно і пахло Новим Роком - мандаринами та ялиною. Колись я обожнювала це свято. Пам'ятаю, як у гуртожитку поставила власну першу ялинку. Маленьку, з кривим стовбуром, але пухнасту. А як вона пахла! Ммм... Іграшок у мене не було і грошей їх купити теж. Тому я купила цілих два кілограми мандарин і, обмотавши їх хрест на хрест товстою мотузкою, вішала замість прикрас.

Ось і зараз мені згадався цей час. Тоді я вірила в казку і чекала дива! Сподівалася, що терапія допоможе і мама одужає. Адже грошей на операцію я навіть не уявляла, де взяти.

Якби я раніше знала про свого батька, то прийшла б до нього ще тоді. Але моя горда, вперта мама мовчала до останнього і зізналася у всьому, коли злякалася, що помре, а я залишуся зовсім одна. Думала, що з рідним батьком мені не пропасти, що він подбає про мене. Що ж, оточив турботою - нічого не скажеш. Але я не шкодую! Я врятувала життя найближчій людині!

- Мені не шкода, зрозуміло?!

Тиша була затишною, але мені хотілося сказати це Льоші. Кинути йому це в обличчя! Щоб знав і перестав дивитися на мене, як на побитого пса!

- Зрозуміло, - тихо відгукнувся він, продовжуючи кудись їхати.

Я не питала куди. Мені було однаково.

- І не соромно! - червоніючи вигукнула я.

Насправді соромно, і перед Машею я почуваюся винною.

- Зрозуміло.

Чоловік сильніше стиснув кермо. Так, що кісточки пальців побіліли, а потім натиснув на газ і ми поїхали швидше, майже понеслися.

- Ми поспішаємо?

- Ми вже й так занадто запізнилися.

Льоша повернув на тиху вулицю і пригальмував.

- Знаєш, навіщо я тебе забрав?

Я похитала головою.

- Тому що мені шкода і мені соромно. Я не знаю, як спокутувати свою провину перед тобою і знайти потрібні слова. Тому що їх просто немає! Не існує! А для вчинків я запізнився, до біса запізнився.

Сльози сам полилися по моїх щоках. Але що найдивовижніше я бачила свій біль у його очах. У цю мить, уперше за довгі роки, я була абсолютно відкрита перед людиною, і він приймав, розумів і не засуджував мене. А ще я відчувала, що він потребує такого ж прийняття і його. І ми одночасно потягнулися одне до одного. Наші обійми були міцними й настільки необхідними. У грудях усе щеміло від болю й образи за минуле. Не на Льошку і навіть не на нашого з ним батька. Та й Тан був ні до чого. Просто життя, воно несправедливе. І немає гарантій, що якщо ти хороша людина, у твоєму житті не станеться такого ось, як у мене.

Ніколи б і подумати не могла, що так усе хвацько завернеться. Славко, напевно, помер би від сміху, якби дізнався, що я, та яка його півтора року до себе не підпускала, віддала свою цноту першому ліпшому. Не про це я мріяла. Не цього чекала. Але зараз не шкодую...

Хоч би як я брехала самій собі, але Тан мені сподобався, захопив ще тоді, і тіло моє відгукнулося на його дотики, немов тільки й чекало знайомих рук. Це було кохання з першого погляду. Всупереч аргументам розуму і всьому жаху ситуації, в якій я опинилася.

А потім зустріч у ліфті й знову кохання з першого погляду в того самого хлопця...

- Ель, пробач мені. Не плач, сестричко. Все буде добре. Тепер у тебе є я і якщо треба, я цього Костю на кістки розберу.

Я засміялася від пропозиції Льоша, а потім, відсунувшись від мокрої сорочки, зізналася, дивлячись в очі братові:

- Не потрібно. Я його кохаю.

Брат лише зітхнув і погладив мене по маківці, як маленьку.

- Ми не доїхали трохи.

- Куди ти мене везеш?

- В особливе місце, потерпи трохи.

- Постараюся не померти від цікавості, - пообіцяла я і стерла сліди від сліз.

Усього чверть години, і я опинилася в казці. На всіх деревах гірлянди, тисячі вогників, а в центрі великий майданчик, залитий льодом. На ковзанці кілька десятків людей. Хтось катається парочками, тримаючись за руки, хтось утримує малечу і вчить стояти їх на ковзанах. Є й такі, що показують клас, роблячи стрибки та обертання.

- Мене сюди привозила мама, коли я був маленьким. Підлітком я запрошував сюди дівчат.

- Безсоромно чіпляв їх? - жартома запропонувала я.

- Так, проти магії цього місця ніхто встояти не міг, - засміявся Льоша. - Навіть Маша затремтіла.

- А я, значить, теж повинна?

- Сподіваюся.

- Чого ж ти хочеш, Олексію? - серйозно поцікавилася, не особливо сподіваючись на чесну відповідь, але хлопець мене здивував:

- Багато чого. По-перше, дружити. По-друге, щоб у мого сина була тітка.

- Маша при надії? - просто не могла втриматися, щоб запитати. Адже я бачила сьогодні його дружину. По ній не помітно зовсім! Талія тонка, але дівчина не пила алкоголь, тільки виноградний сік, і рухалася так плавно...

- Так, - задоволено усміхнувся хлопець. - Ну то що, увійдеш у сім'ю одразу чи прокотимося на ковзанці?

Я засміялася. Та все ж таки перша думка про брата була оманливою. Так, він спокійний, урівноважений, ґрунтовний, але водночас веселий, упертий, цілеспрямований і ... класний.

- Давай коло-два, - підморгнула я і перша пішла до прокату ковзанів.

Давно я не каталася на них, не ловила сніжинки язиком, не сміялася і ніколи раніше в мене не було брата. Справжнього! Мого! Льошка підтримував мене за руку, пустував, ловив «на слабо», а потім ще й потягнув у кафе пити гаряче какао.

- Бачиш, сім'я - це чудово, - підморгнув мені брат, поцупивши моє мигдальне печиво.

Це не просто класно! Колись я мріяла про велику сім'ю: мама, тато, брат або сестра, великий пухнастий кіт і різнокольоровий папуга.

- Льоше, я не можу. Розумієш, Машу я образила, а твоєму ... нашому батькові взагалі не довіряю і підпускати до себе не хочу. Зовсім.

- Щодо Маші - не хвилюйся, вона тобі вдячна і зла не тримає. Упевнений, що перед тим, як поїхати додому, прочитала Кості цілу лекцію і докладно пояснила, де і чому він винен.

Дівчину я знала погано, але брат говорив так упевнено, що уява вже малювала відповідні картини в ресторані.