Розділ 33

Дроворуб
Мене повело. Ні, я усвідомлював свої дії і навіть міг прогнозувати наслідки вчинків, але зупинитися, відмовитися від Елі був не в силах. Нехай потім хоч кішкою шипить, але мені зараз необхідно обійняти її, відчути солодкість губ. Хоча б на мить.
Я повільно наступав, а вона не ворушилася, тільки притискала щось до своїх грудей. Річ була настільки маленькою, що майже не приховувала молочно-білі пружні півкулі.
Зараз Еля враз розгубила всі свої колючки! Такою притихлою і ніжною вона вабила ще сильніше. Наш поцілунок зірвав усі заборони і розвіяв за вітром усі образи. 
Я тримав її у своїх руках. Її пальці перебирали моє волосся, а тіло притискалося до мене.
Душа співала від взаємності, а тіло... воно реагувало, як і повинно було.
Прокинулися ми тільки тоді, коли у двері почав ломитися Григор'єв.
- Еля! Я знаю, ти там. Відкрий! - кричав він, а ми застигли напівголі на столі й кілька секунд просто дивилися одне на одного.
- Не відгукуйся. Нехай іде, - прошепотів я одними губами.
Еля насупилася. Здається, до неї повернулис її  колючки. Я ледь стримав стогін відчаю.  Та якого біса Григор'єва принесло сюди?! Усе, звільню, щоб не плутався під ногами, а Елю зроблю начальником відділу. Вона й так тягне на собі всю роботу. 
Я задоволено посміхнувся. Може, тоді дівчина віддячить мені за підвищення?
- Злізь із мене! - маленькі кулачки штовхнули в голі груди.
Боляче не було, радше прикро.
Та годі! Невже вона відкриє Григор'єву? І як же тоді пояснити мою присутність тут, за зачиненими дверима, наодинці з нею?
Еля спритно натягнула на себе коротку обтислу майку, яка залишала її живіт абсолютно голим, і потяглася за піджаком.
- Одну хвилину! Я переодягаюся, - крикнула дівчина чоловікові й невдоволено подивилася на мене.
Не потрібно бути телепатом, щоб здогадатися, Еля зараз мріяла лише про те, щоб я зник.
- Костянтине Веніаміновичу, мені дуже шкода, але вам доведеться сховатися в шафі, - суворо, але тихо заявила кароока.
Я сторопів від такої пропозиції, а дівчина, скориставшись моїм станом, швидко заштовхала мене в цей предмет меблів.
Слова знайшлися, але в цей момент у мене перед носом зачинилися дверцята і я почув, як Еля закрила їх на защіпку.
Святий Боже!
Ще ніколи в житті мене не ховали в шафі!
І хто? І де? І від кого?
Замок був кволим і за бажання я міг би виламати дверцята одним ударом, але якщо Еля не готова афішувати наші стосунки, то доведеться трохи потерпіти.
Тільки нехай не сподівається, цього я їй не забуду! Буде винна.
Я чув, як Еллі впустила до кабінету Григор'єва. Чоловік виявився чимось схвильованим і говорив досить голосно, тож їхня розмова неабияк розважала мене в ув'язненні.
Щоправда через десять хвилин я вже був не радий цьому. Мужик скиглив і скиглив, як йому важко, як він хоче налагодити стосунки з Ніночкою, а вона його уникає, і просив Елю допомогти: поговорити з подругою, знайти ресторан, організувати сюрприз для Ніни, вибрати подарунок.
Моє терпіння добігало кінця. Ще кілька хвилин, і я вийду з шафи і поясню, що власні косяки потрібно виправляти самому, а не за чийсь рахунок. І не в робочий час, якщо він ще взагалі пам'ятає про свої обов'язки в цій фірмі!
- Степане Федоровичу, я не буду вам ні в чому допомагати. У мене немає ні часу, ні бажання на це! Ви доросла людина і маєте впоратися зі своїми особистими справами самостійно.
- Ель, ну як же так вийшло, що я скрізь винен? Колишня дружина мене ненавидить, діти мовчать і дивляться, немов вовченята якісь, а Ніночка і зовсім мене ігнорує!
- А вам не здається, що ці наслідки були вельми очікуваними за тих вчинків, що ви робили? - м'яко і майже ласкаво поцікавилася у співрозмовника Еля.
Григор'єв так не вважав, і через п'ять хвилин його монологу я не витримав і все-таки відчинив двері ударом кулака.
Еля дивилася на мене величезними очима, у яких я явно прочитав одне послання: «уб'ю», мій співробітник часто моргав і дивився мені за спину, намагаючись розгледіти замість шафи щось інше. Двері, наприклад. Але ні, шафа нікуди не поділася, так і стояла на своєму місці. Щоправда дверцята телепалися тільки на одному навісі. 
- Степане Федоровичу, нарешті ми зустрілися, ходімо у ваш кабінет, мені потрібно з вами дещо обговорити.
Взявши чоловіка за лікоть, я потягнув його до дверей, а біля них уже обернувся і кинув через плече Елі:
- Я зайду за вами о дванадцятій. Пообідаємо разом.
- Як скажете, Костянтине Веніаміновичу, - їдко донеслося у відповідь.
Ще б пак, оце так пощастило мені зустріти карооку. Усі жінки як жінки, а моя - дикий кактус!