Розділ 27

Поки Ліда описувала ранкову зустріч із потенційним замовником в одному з найкращих ресторанів Києва, я вертіла в руках серветку. Яка ж я дурна та й ще і самозакохане дівчисько, яка тільки вдає з себе професіонала. Ось навіщо я вимкнула телефон у неділю? Звичайно ж, бос до мене і не додзвонився. 
Це я мала бути присутньою на зустрічі, а не Ліда. Дурна, дурна, закохана Еля, яка зовсім не думає головою!
- Лісоруб сказав, що після обіду чекає на тебе в себе у кабінеті.
- Він розлючений?
- Ні, навпаки, спокійний, зібраний і навіть трохи у своїх думках.
Я кинула останній погляд на недопиту каву і надкушений круасан і зважилася:
- Гаразд, ви тут балакайте, а я піду.
Дорогу до кабінету навіть не запам'ятала, дихання перехопила тільки біля дверей, коли завмерла біля них. Заходити було страшно, але стояти тут, у незнанні, ще гірше.
На раз-два-три постукала й увійшла. Костянтин сидів за столом і щось переглядав у комп'ютері.
- Добрий день.
- Доброго дня, Еліно. Проходьте, - чоловік чомусь вказав не на мій робочий стіл, а на стілець для відвідувачів. - У мене для вас гарні новини.
Усередині все застигло від поганого передчуття. Занадто офіційно спілкувався зі мною начальник, його погляд більше не палав, чоловік виглядав беземоційно і ...
- Поспішаю вас обрадувати. Більше мені ваша допомога не знадобиться, ви можете повернутися назад, у свій відділ, на своє місце.
І посмішка зовсім поверхнева і не щира в нього. Нічого це він не радіє, і я теж не в захваті.
- Можу спитати чому? - обережно поцікавилася, а сама тім часом вдивлялася в риси обличчя, сподіваючись, що мімікою бос себе видасть.
Не видав.
- Це не важливо. У мене багато справ, у вас, я впевнений, теж.
- Робочий час розпочнеться за десять хвилин. 
От не вмію я вчасно замовкнути, але замість того, щоб указати мені на двері, Костянтин Веніамінович подивився на годинник. Через дев'ять хвилин закінчиться обідня перерва. Цього часу вистачить чи ні?
- Еля. Ви хочете поспілкуватися неофіційно? Не як начальник і підлегла?
- Можливо.
- Мене не влаштовує така відповідь. Коли визначитеся, тоді й приходьте, а зараз можете зібрати свої речі.
Я не встигла й рота відкрити, щоб заперечити, як бос піднявся зі свого місця і, кинувши на ходу фразу: «не заважатиму вам», пішов геть із власного кабінету.
Чому він мене відсилає назад? Не потрібно бути великим слідчим, щоб зрозуміти це. Уся справа в тому, що я втекла від нього. У п'ятницю ввечері і три роки тому теж...
Зазвичай тактика «збудимо і не дамо» діяла інакше. У чоловіка прокидався інстинкт мисливця, він ставав наполегливішим, сміливішим, відвертішим у своїх бажаннях. Цей же екземпляр, навпаки, охолов. Стало прикро...

Але ж ще вранці я сама гадала, як уникатиму його товариства! Тепер же незадоволена тим, що він, власне, виконав моє ж бажання.
Настрій впав дощенту. Розумом я усвідомлювала, що так буде дійсно простіше, краще, правильніше, безпечніше, але на душі шкребли кішки. Цікаво, ким саме він мене замінив?
Я підхопила зі столу коробку зі своїми речами і вже збиралася вийти, як двері відчинилися навстіж.
Що ж, тепер зрозуміло, хто займе моє місце.
- О, привіт, Ель. Не знала, що ти ще тут, - проспівала задоволено Аліна.
Усе вона знала, змія.
Я поклала свої речі обратно.
- Місце зайняте.
- У сенсі? - не зрозуміла дівчина. - Ель, уже обід закінчився. Нам обом потрібно працювати.
Я підхопила Аліну за лікоть і вивела в приймальню.
- Іди й працюй. Хто ж заважає?
- Аааа...
- А там моє робоче місце, Аліно.
Я успішно підводила суперницю до дверей. Вона навіть майже не пручалася, розгубившись, але раптом стрепенулася і навіть вирвала свою руку з мого захоплення. А все чому? Саме так! У нашої розмови з'явився спостерігач. Його високість Лісоруб.
Лісоруб
Я стояв і слухав. Аліна здавалася мені завзятою дівчиною, а Еля буквально поклала її на лопатки за кілька хвилин. Не хотів втручатися, але, вочевидь, доведеться:
- Аліно, прошу вас, сідайте на диван і почекайте тут. Еліно, здається, ми не закінчили розмову. Ходімо.
Я йшов попереду і спиною відчував, як злиться моя кароока. Ще трохи, і як їжачок почне пирхати.
Майже вгадав. Варто було дівчині зачинити за собою двері, як вона одразу ж почала обурюватися:
- Аліна у нас у фірмі нещодавно. Її кваліфікації недостатньо. Раніше вона самостійно не керувала проектами. Тільки якісь етапи, і той під наглядом старших економістів.
- Знаю, - спокійно погодився, - Сідайте, Еліно.
Я вказав збентеженій дівчині на стілець, і вона мовчки осіла на нього.
- Знаєте? - через кілька миттєвостей перепитала вона, хмурячись. - Але тоді чому?
Я втомлено потиснув перенісся. Правда була в тому, що поруч із цим дивом я не працюю, а думаю, як би нарешті здобути у свої руки цю норовливу дівчину.
- Адже ви в курсі, що зараз Григор'єв розлучається зі своєю дружиною? Що в нього вагітна коханка?
Еля кивнула, усе ще не розуміючи, куди я хилю.
- Ви там зараз більш потрібні. Квартальний звіт мав бути на моєму столі ще в п'ятницю, а сьогодні його ще немає.
Це було правдою. 

Відволікатися зараз на Григор'єва і його відділ мені зовсім незручно. А Еля неодмінно і дуже хутко наведе там лад. В ній я впевнений, як ні в кому іншому.
- Добре, - хитнула вона. - Тільки чи можу я вас попрохати взяти на моє місце Ніну, а не Аліну.
Я здивовано зігнув брову. Це ревнощі? Ледве стримав усмішку. Ревнива дівчинка, виявляється, у мене.
- Ви вважаєте її більш досвідченим працівником?
- Безсумнівно. До того ж, прибравши з очей Ніну, мені буде простіше повернути до роботи Григор'єва.
І не відмовиш же. Усе цілком обґрунтовано.
- Домовилися.
Еля вилетіла з мого кабінету з такою задоволеною посмішкою, немов я їй мільйон доларів подарував... або навіть два.