Розділ 19

Я сидів на капоті машини і сміявся. Як же я, виявляється, сумував за Малою!
- Як Рем?
Я не раз згадував друга і як ми з ним попрощалися. Машинально погладив щелепу. Пам'ятається, вона в мене добряче боліла кілька днів.
- Усе ще злиться на тебе.
Дівчина, підставивши обличчя вітру, мружилася від сонця і дивилася вдалину на зелені верхівки дерев. Вона здавалася безтурботною, але насправді намагалася приховати справжні почуття.
- Я б теж гнівався, якби мій друг так вчинив із сестрою.
- Та облиш! Усе, що не робиться - усе на краще. От уяви, якби ти не налажав, були б ми зараз одружені.
Мала зробила великі очі, розігруючи жах. Її посмішка була щирою, але я все одно почувався негідником.
- Ага, з тебе б вийшла чудова, лагідна дружина, - підхопивши гру, пожартував я. Дівчина фиркнула і вдарила мене ліктем у бік:
- А з тебе чоловік, як із мене балерина! Ні вже, я цілком задоволена нинішнім нареченим!
- Оу, значить, хтось усе-таки завоював твоє непоступливе серце?
- Можна подумати, ти намагався!
Я знизав плечима. Насправді намагався. На самому початку, але потім зрозумів, що не готовий нести таку відповідальність. Машка має рацію. Який із мене чоловік? Я був хлопчиськом, який хотів відриватися на повну, тусити, а Мала вже тоді здавалася жахливо серйозною і правильною.
- Багатьом вистачало однієї моєї посмішки...
- Ну ти й позер! Я думала, що ти подорослішав, отямився...
- Змінився, - підказав сміючись.
 - Ні? 
Цього разу Мала не жартувала і дивилася на мене з усією серйозністю небесно-блакитних очей. Брехати цьому ангелу не вистачило духу.
- Не знаю, - я знизав плечима. - Можливо. У чомусь.
- Брат сумує за найкращим другом, - прошепотіла дівчина.
- Дякую, що не залишаєш спроб примирити нас.
Моя рука лягла на плече дівчини, а губи доторкнулися до скроні.
- Вибач мені за минуле.
Я був винен перед нею. Нехай між нами ніколи не було кохання, тільки дружба, але мені слід було дотримуватися домовленостей. Я підвів її, зрадив довіру друга, зруйнував дружні стосунки між нашими батьками. Стільки дров наламати вдається не кожному, але чи міг я інакше?
Перед очима виник образ Елі в короткій сукні, з босими ногами і туфлями в руках. Як вона рухалася на танцмайданчику, немов не помічаючи нікого навколо. Її краса, гнучкість тіла одразу зачарували мене. Крім чарівної незнайомки я нікого й не бачив. У мене просто не було шансів пройти повз неї. 
- Забули, - усміхнулася моя колишня наречена і простягнула мені запрошення на весілля. - Прийдеш?
На роботу я не повернувся. Не захотів. Ні біса не хотілося! Навіть віскі з льодом після першого ж ковтка відставив убік. Життя до заслання до Канади було галасливим, бурхливим і зрозумілим: клуби, спиртне, дівчата на одну ніч, тому що була Мала і домовленість.
А потім я зустрів карооку і згинув. Відкрито продемонстрував її усім, назвав своєю, навіть батькові сказав, що все по справжньому. Хоча яке могло стати серйозно з дівчиною, про яку, крім імені, нічого й не знав. Я взагалі тоді знав її менше доби, але як примхлива дитина хотів надовго цю іграшку. Уперто кричав «моє, не віддам». А вона сама пішла, залишивши за собою купу труднощів мені в подарунок.
Але навіть тоді я чітко знав чого хочу.
У Канаді було так само. Незважаючи на всі складнощі, неприємності, собачий холод і відсутність звичного.
І ось я повернувся до Київа і не знаю що мені робити. Покарати кароочку? Зробити своєю? Не підпускати її близько і зосередитися на справах фірми? 
На очі потрапив білосніжний конверт із запрошенням на весілля і я взяв його зі столу. Покрутивши в руках, відкрив і знову очима пробіг по гарних, кручених написах. Крихітка заслуговувала саме на таке ставлення: дбайливе, ніжне, як це мереживо, яким були прикрашені борти листівки. Навіть не зустрівши кароочку, я б усе одно не зробив би сестру друга щасливою.
Вона не Еля, не зможе за себе постояти, дати мені по голові, щоб повернути розсудливість суджень. Світла, ніжна, усміхнена, вона як ніжна квіточка без шипів. А Елька - вона кактус. Уся в голках, неприступна, самостійна.
Якого біса я взагалі їх порівнюю? 
Відкинувши на стіл запрошення, я підійшов до панорамного вікна і подивився на вогні міста. Мільйони точок заспокоювали своїм штучним світлом, але вся їхня магія зникла в одну мить. Варто було лише задзвонити телефону, а на екрані смартфона висвітитися фото особистої помічниці.
- Слухаю.
- Тш-ш-шш, - донеслося з іншого боку. Фоном грала музика і чулися голоси людей.
- Елю, що ти робиш? - донісся незнайомий дівочий голос. - Негайно дай сюди телефон!
- Мені треба йому щось сказати, - пручалася кароока, а я ледве стримував сміх.
- Еліно, ви де? - намагаючись надати своєму голосу гніву і люті голосно запитав я.
- Костянтин Валерійович...
- Веніамінович, - машинально поправив незнайомку.
- Веніамінович, - повторила вона. - Еліна зараз не готова з вами спілкуватися. Вибачте, що потурбували вас у таку пізню годину. Ми вам більше не зателефонуємо.
- Як вас звати?
- Христина.
- Приємно познайомитися. Христино, де ви зараз перебуваєте?
- Клуб «Фараон», - знехотя відповіла дівчина, - але ...
- Я буду протягом години. Зніміть поки що віп-кімнату і чекайте мене з Елею там. Я можу розраховувати на вас?
- Так, - твердо відповіла дівчина, незважаючи на мляві вигуки подруги.
Адже вона хотіла мені щось сказати? Так я зовсім не проти і послухати, і подивитися ... а може навіть і помацати.