Розділ 17

- Ви маєте намір у чомусь зізнатися мені?
Питання боса викликало в мене цілий шквал емоцій. Ні! Звичайно ж ні, це не моя таємниця! Я не маю права, але так, безумовно хтось має йому все розповісти. Якщо він виявить усе самостійно, а він точно виявить, то стане тільки гірше.
Саме зараз може допомогти тільки дві речі - диво і чистосердечне зізнання. У друге я вірила значно сильніше, ніж у перше.
- Так...
Ну ось і все, назад шляху немає. Сподіваюся, я вчиняю вірно.
- Я вас слухаю, Еліно. 
Підібрати потрібні слова було важко, а погляд начальника збивав ще дужче. Від чоловіка наче віяло холодом і невдоволенням, хоч він поводився стримано.
- Костянтине Веніаміновичу, розумієте, у житті трапляються такі миті, коли ти чиниш хибно, але іншого виходу взагалі не маєш.
Бос заломив брову і усміхнувся:
- Зовсім немає?
Щось невдало я почала розповідь. 
- Може, і є, але ти його не бачиш, - перефразувала я. - У вас такого не траплялося?
Не знаю, на що я розраховувала, ставлячи це запитання, але чоловік усе ще виглядав брилою льоду.
- Я не святий, Еліно, але за всі свої вчинки готовий відповісти відкрито, не ховаючись за такі ось гучні слова.
- Це не гучні слова, це звичайне життя середньостатистичної людини, коли гроші вирішують усе.
Чоловік засміявся, але його сміх не звучав весело, а віддавав гіркотою.
- А я, на вашу думку, не середньостатистична людина? Так?
- Ви самі знаєте, що ні.
Я знизала плечима. Він мільйонер, а вони всі вважають, що звичайні люди і не люди зовсім. Що для них гроші? Засіб досягнення мети. Усе продається і все купується, просто в кожної людина своя вартість. Цей урок мені піднесли дуже наочно. Та що там! Я навіть практику пройшла, для закріплення вивченого матеріалу.
Як я могла забути, що бос такий самий, як і всі вони? Дурепа! Ідіотка! Потрібно було обирати диво, а не зізнання!
- Отже, ці гроші вкрали ви заради благої мети? Не зрозумію, навіщо тоді показали мені документи, що розкривають вас?
- Що? Ні, ви не так зрозуміли. Це не я привласнила собі кошти компанії.
- Але ви знаєте хто?
На півдорозі вже не звернути. 
- Так, дізналася нещодавно. Це дуже гарна людина, вона просто заплуталася, схибила. Костянтине Веніаміновичу, благаю вас, поговоріть із нею, постарайтеся зрозуміти, в якій непростій ситуації вона опинилася.
- Ваш коштовний В'ячеслав?
Я сторопіла. З яких пір Славік мій, та ще й коштовний?
- Ваше замовлення.
Офіціант розмістив страви, люб'язно уточнив дрібні деталі замовлення і нарешті залишив нас наодинці.
- Костянтине Веніаміновичу, я благаю вас ...
- А що мені за це буде, Еллі? Невже я схожий на альтруїста, який просто так піде на поступки?
Я криво усміхнулася. Ну, ось бос і проявив себе. Такий самий як усі, черговий мільйонер, який вважає себе напівбогом. А я думала, що помилилася, що він інший, симпатизувала... дурепа!
- Вбивати, красти, шпигувати і спати з ким-небудь не стану, - одразу обумовила рамки «бажання». Усе-таки, досвід чудовий учитель.
Бос чомусь розплився в задоволеній усмішці. Дивний він якийсь. Часом мені здається, що я розгадала загадку, яка він людина, а потім відбувається щось, і я гублюся. Костянтин знову для мене невідома величина. І рівняння з цим містером Ікс стає дедалі складнішим і заплутанішим.
- Цього й не треба. Усе досить просто, Еліно, я хочу, щоб ви припинили спілкуватися з В'ячеславом. Жодних контактів, обідів, розмов, прогулянок парком. І проводжати тебе з роботи він більше не буде.
З кожною новою реплікою начальника я дивувалася дедалі дужче. Звідки він знає? Та ми зі Славіком обідали всього рази три, як я вступила на нову посаду. Хочу зауважити, що Ліда була з нами. Їй він теж такі вимоги висуне? У парку ми зустрілися випадково і вже ввечері, після роботи! А проводжав мене додому Слава всього один раз.
- Не розумію, чому ...
- Мої мотиви не важливі. Ти або згодна, або ні. 
- Добре. 
Не спілкуватися зі Славіком. Зрозуміло. Бос міг запросити щось більш жахливе або фривольне. 
- Домовилися.
Костянтин наблизив до себе тарілку з рибою і подивився на мої вареники з вішнею. 
- Смачного, - побажав він мені тоном задоволеного життям кота. 
Напруженість у розмові зникла, і я нарешті відчула аромат своєї страви. Вареники з вішнею для мене такий самий делікатес, як для інших бутерброд із чорною ікрою. Кисло-солодка начинка в невагомому ніжному тісті нібито танула в роті, відволікаючи мене від реальності, якомога далі від усіх турбот, у світ насолоди й ...
- Еліно, ви можете стогнати трохи тихіше? Не те, щоб мені не подобалося, скоріше навпаки, але увага інших відвідувачів до нас напружує.
Культурним дівчатам варто було б зніяковіти й почервоніти, я ж озирнулася й нахабно підморгнула хлопцям за сусіднім столом, які, не криючись, розглядали мене.
- Еля, не відволікайтеся, - суворо сказав бос, вбиваючи поглядом ні в чому не винних гостей ресторану, - Тепер у нас із вами з'явилася термінова справа. Надішліть повідомлення В'ячеславу, що я його чекаю за дві години у себе в кабінеті.
Я кивнула і навіть полізла за телефоном, а потім зметикувала:
- А навіщо вам зустрічатися зі Славою?

Начальник дивився на мене, як на божевільну, я ледве стрималася, щоб не поглянути на нього, як на ідіота.
- Це не він.
- Не він? А хто?
- Ніночка, - відкрила карти і стала спостерігала, як змінюється вираз обличчя Костянтина Веніаміновича. 
- Ніночка? - невпевнено перепитав він. - Та сама блондинка, яка постійно червоніє і відводить погляд? Яка, здається, боїться вступати не те що в конфлікт, а навіть висловити свою незгоду?
- Саме так, - кивнула я.
- Ось так Ніночка, - чи то захопився, чи то обурився чоловік.
- Це вам, - поруч з'явився офіціант і поставив на стіл пляшечку вина. - Подарунок від чоловіків за сусіднім столом.
Бос заскрипів зубами і бідний хлопець поїжився, його посмішка одразу ж сповзла з обличчя.
- Поверніть це назад.
Навіть мені стало незатишно від тону, яким сказав цю фразу бос. Усього три слова, а скільки емоцій!
Доїдали ми швидко і мовчки, і лише в автівці я дозволила собі посміхнутися.
Лісоруб ревнує мене, та й не такий уже він і залізний...