Розділ 14

Меблева фабрика зустріла нас привітно і трохи розгублено. Співробітники вочевидь не були підготовлені до прибуття боса. Частина персоналу намагалася сховатися за верстатами, інша розповідала історії і тягнула час як могла, щоб керівництво встигло прибути і справлялося вже з головним самостійно.
Проте бос упевнено і цілеспрямовано йшов із цеху в цех, діловито заглядав всюди, куди міг і хотів, фотографував на телефон дані верстатів та іншої техніки. 
Наші провідники губилися дедалі більше, жарти ставали все менш і менш кумедними, а самі робітники обмінювалися занадто гучними поглядами. Вони буквально волали: «І що тепер робити?», «А я звідки знаю?» 
Директор фабрики, його заступник і головний бухгалтер приїхали майже одночасно. Новоприбулі з посмішками стали вітати Костянтина Веніаміновича, але він не перейнявся.
Зовсім.
Сказав, що в провожаті по фабриці візьме робітника і тут же вказав на чоловіка середнього віку, який розмірено займався своєю справою і взагалі не звертав уваги на те, що відбувається. Майстер зблід і намагався замінити здорованя, але бос був непохитний.
- Еліно, а ви, будь ласка, перевірте всю документацію. Можете зайняти кабінет директора.
Тепер уже бліднули на пару й Іван Степанич, той самий директор, і головбух Оксана Семенівна. Жінка похилого віку з сивим волоссям, але ще досить ясним і чіпким поглядом, рішуче стиснула тоненькі губи й хитнула своїм думкам. Єдиним, хто зберігав щонайменше уявний спокій, був заступник. Молодий чоловік тридцяти років на вигляд. Він щось швидко набирав на телефоні, а коли почув наказ головного, тут же кинувся до мене.
- Я вас проводжу, - він галантно підставив лікоть, але я проігнорувала ефектний жест. 
Це поза робочим часом я дівчинка, а тут і зараз я - бойова одиниця! Тьху ти! Довірена особа при офіційній перевірці. Тож ніякого флірту і залицянь.
Директор відіслав бухгалтера з нами, а сам постарався долучитися до екскурсії, але краще б він залишился осторонь. Не знаю, що там сталося, але з'явився він у кабінеті через кілька хвилин, майже відразу за нами.
Було помітно, що чоловік страшенно хоче висловитися, але в моїй присутності цього дозволити собі просто не міг.
- Катю, каву мені! - гаркнув він у комутатор, а потім схаменувся і запитав у присутніх про напої.
- Я під час роботи з документами не п'ю на робочому місці. Вибачте.
Оксана Семенівна тут же похвалила мене і суворо подивилася на начальника. Жінка ввела паролі, надаючи мені доступ до їхньої бази даних.
- То може тоді поїмо? Ви ж щойно приїхали! А документи нікуди не зникнуть, - пішов у наступ заступник. 
Як же його звати? В'ячеслав або Ярослав, або ...
- Мирослав! А-ну, піди принеси звіти і до архіву прогуляйся.
- Іване Степановичу...
- Степанич-Степанич, уже п'ятдесят вісім років, як він. Іди, кому кажу.
Мирослав кинув на мене прощальний погляд і вийшов. Головбух теж поквапилась за паперовими звітами, і менш ніж за чверть години на столі виросли дві рівні, але високі полиці папок.
- Ну що, дитино, скажи-но старому, по чию душу ви приїхали? - не витримав Степанич.
Я посміхнулася. На старого чоловік не тягнув. Так, трудяга, і помітно, що життя побуяло його, тому й костюм сидить на ньому, немов із панського плеча, не звик він до таких. Напевно, тільки на свята і на до прибуття керівництва й одягає.
- Нова мітла по-новому мете. Ось перевіряємо, хто як працює.
- Добре, якщо так.
Чоловік усміхнувся, а потім схаменувся:
- А може хоче своїх людей на моє місце поставити?
- Немає в нього ніяких своїх, - заперечно похитала головою.
Навіщо мужика нервувати? Начебто непоганий керівник, і документи всі надали одразу, майже миттєво, а це означає, що приховувати нема чого.
Тільки симпатія не скасовувала довгу, багатогодинну роботу, яку ніхто за мене не зробить.
Обід нам принесла в кабінет Катя, мила кумедна дівчинка, яка намагалася поводитися стримано і відсторонено, але виходило погано. Вона раз у раз щось виправляла, тепло посміхаючись начальнику, кидала обережні погляди на мене і мило червоніла.
- Племінниця моя, хороша дівчинка, старанна і затримується завжди на місці, якщо треба. Тож хоч і по-родинному взяв на роботу, але справляється Катя добре з нею.
- Не маю жодних сумнівів, - м'яко посміхнулася я і замислилася, де ж мій бос ходить? Досі фабрику вивчає? 
- Ви їжте, Елечко, їжте. Зовсім наче стеблинка, - немов із малим дитям розмовляв зі мною Іван Степанович. За ці кілька годин він перейнявся до мене батьківською турботою. Виявилося, що я дуже схожа на його доньку. Чоловік мені навіть фото показав. Справді, щось спільне є...
Страви були прості, але смачні, тож чинити опір я не стала і слухняно з'їла картоплю з відбивною та салатом. 
Бос до нас так і не приєднався. Ще через кілька годин роботи і чаювання з тортиком, я набрала номер Костянтина Веніаміновича. Він буркнув, що зайнятий і скинув виклик. Я пробурчала собі під ніс кілька прокльонів і повернулася до роботи, але ніщо не вічне.
Перевірку документів я закінчила рівно о п'ятій вечора.  Поїзд у нас на сьому. Боса я не бачила цілий день! І тепер сиділа, як на голках, раз по раз набираючи номер начальства.
- У нас менше ніж за дві години потяг, треба шукати Костянтина Веніаміновича.
Відставивши вбік чергову кружку ароматного чаю, я подивилася на Степанича.
- Упевнена? - він підморгнув, вказуючи на тістечко. 
Я кивнула. Додому хотілося сильніше. До того ж, справи я закінчила, документація в ладу, керівництво адекватне, на відміну від мого.
Наскільки моє божевільне я зрозуміла, коли знайшла його! Під якимось розібраним на деталі верстатом, із забрудненою сорочкою і чорними від мазути руками. 
Він до хрипоти сперечався з тим здорованем, якого сам і вибрав у провідники.
Я ні слова не зрозуміла з їхньої розмови, тому вклинилася між чоловіками, жертвуючи піджаком. Його майже тієї ж секунди забруднив бос, зачепивши своїми пальцями тканину на грудях. 
Моєї появи бос не очікував і замовк на мить. Її мені й вистачило, щоб нагадати про потяг і важливу зустріч у другій половині неділі. Так-так, бос забрав у мене всі вихідні!
На поїзд ми запізнилися. Якось знайшли як дісталися до готелю, але там був лише один номер-люкс.
- Чудово, ходімо! - зрадів начальник.
- Але ж там тільки двоспальне ліжко! - обурилася я і, відштовхнувши в бік чоловіка, поцікавилася в дівчини, чи можна поставити в номер ще одне спальне місце.
- Тільки якщо розкладне крісло.
На цій раз вже я радісно погодилася і віддала наші паспорти.
- Елю, не валяй дурня! Нічого нам у номер не треба, - скасував моє прохання цей негідник, а потім узяв у адміністратора ключі й підхопив наші валізи.
- Костянтине Веніаміновичу, я не спатиму з вами в одному ліжку! І на підлозі теж!
Начальник втомлено подивився на мене, а потім просто вбив наповал:
- Господи, та що я там не бачив? 
Двері ліфта відчинилися і чоловік упевнено ступив уперед, а я від обурення не одразу знайшла слова.
А коли знайшла, то вирішила, що їх буде недостатньо!
Я ще покажу йому, що він там не бачив!