Розділ 12

Шоста ранку, субота, а я стою, стискаю в руках ручку валізи і чекаю боса. Шоста ранку вихідного дня! Хочеться не балансувати на підборах, а вбивати! Усіх. У першому ряду Костянтин Веніамінович, який вирішив перевірити фабрику в неділю! не в понеділок, як усі нормальні люди, коли на місці і керівництво, і бухгалтерія, а в неділю.
- Нам потрібно подивитися процес і послухати робітників: без керівництва збоку вони говоритимуть охочіше і, що найголовніше, чесніше.
І погляд такий самовдоволений! Ось, дивись, який я молодець! Уже, біжу, поспішаю, спотикаюся, з паперу орден ріжу. 
Ліда теж гарна! 

- Навіщо вам їхати в ніч, залишатися в готелі, якщо можна зранку поїхати швидкісним поїздом?
Сподіваюся, їй зараз гикається. А я ж ще її заспокоювала, запевняла, що немає нікого в цього лісоруба. 
- Доброго ранку! - веселий і задоволений життям голос боса змусив мене скривитися. 
- Доброго? - перепитала я, озирнувшись.
- А зараз? - мені в руку всунули паперовий стаканчик із гарячим шоколадом.
Я зробила маленький, обережний ковток і блаженно зітхнула. Губи самі розповзлися в усмішці. Ідеально! Насичений смак, трохи терпкий, але водночас ароматний і ...
- Що за спеції?
- Авторське виконання. Бариста не пояснював, але сказав, що цей напій змусить посміхатися будь-яку жінку, і не збрехав!
Костянтин Вен... так, надто довго, пора скорочувати його ім'я до лісоруба! І знову він блищить від власного героїзму. Може, збити пиху і зіпсувати настрій новиною? 
Я подивилася на стаканчик у своїй руці й зробила ще один ковток.
Гаразд, нехай радіє, поки може. Це моя йому подяка за шоколад, який виявився дійсно смачним!
- Через чверть години відходить потяг, - нагадала я. 
Усе-таки, скільки ми ще будемо стояти?
- Встигнемо, на ходу пити каву - погана звичка.
Я нарешті помітила в його руках ще один стаканчик.
- Ой, забув!
Бос розстебнув блискавку сумки і простягнув мені невеличку коробочку з цукерками «Рафаелло».
- Тримай, так смачніше.
- Теж бариста підказав? - поцікавилася, приймаючи солодощі. Обожнюю рафаелки! Просто не можу встояти.
- Ні, знав, що ти любиш.
- Звідки? - здивувалася я, розкриваючи ніжну кульку, вкриту кокосовою стружкою.
- З минулого життя, - чи то почулося, чи то й справді так пожартував лісоруб, але для мені це вже не мало значення.
Я потрапила в особистий осередок Рая. Ммм...
До поїзда ми підійшли вчасно. Людей було не так уже й багато. Мабуть, мало того, що так рано нормальні люди перебували у своїх ліжках, міцно обіймаючи ковдру і подушку, так ще й відповідальні люди, яким потрібно було за службовим обов'язком їхати, вже зайняли свої місця. І тільки ми двоє божевільних, безвідповідальних ідіотів без турботно йшли до свого вагона за чотири хвилини до відправлення. 
Бідна провідниця очима поїдала нас. Я так і чула її мовчазний наказ: «Швидше ворушіться!», а коли той не подіяв, саркастичне «а ще повільніше можна?» 
Квитки в нас із рук вирвали разом із паспортом і ледь не закинули у вагон, коли впевнилися, що ми ось точно її особистий геморой, а не сусідньої провідниці. Здається, важкі зітхання і тихе бурмотіння був у наш бік, але лісооруб залишався незворушним, і я цим нахабно скористалася. Пропустивши чоловіка з двома (моєю і своєю) валізами вперед, зустрілася очима з дівчиною і в пантомімах зобразила, як мене дістав мій бос. Кілька разів закотила очі, киваючи в бік цього розслабленого індивідуума, і бінго! 
Провідниця співчутливо кивнула. Мовляв бідна ти, дівка, я-то вас витримаю п'ять годин, а ось ти з цим нелюдом ще настраждаешься.
Я важко зітхнула. До того ж щиро! Настраждаюсь - це безперечно, бо, як би я себе не вмовляла не залипати на накачані руки боса, його широку спину та ідеально гарну дупу - нічого не виходило! І цей ідіотський парфум! Хіба не можна використовувати щось жахливе, а не таке хвилююче-терпко-чуттєве? Адже мені весь час хочеться пригорнутися до його грудей, обійняти, уткнутися носом у шию і просто дихати так цілу вічність!
- Еллі, ти там ідеш? - поцікавився Дроворуб, зупинившись із валізами біля потрібного нам купе. 
І здається дещо він встиг побачити, бо теж закотив очі, показуючи, що з нас двох саме я копуша, і через мою повільність ми якраз і запізнилися!
- Ох уже ці підбори шпильок. Казав же, одягни зручне взуття, а ти «хочу бути красунею», - тяжко зітхнув цей... ця падлюка! 
І вистачило ж нахабства з сумом і надією подивитися на провідницю! А вона тут же відповіла йому жалісливим поглядом і невдоволено похитала головою, дивлячись на мої туфлі!
Та як же так?