Розділ 5

Еліна
Двері я зачинила в останню мить і тут же на неї обрушилися вдари:
- Відчини! Негайно відчини! Тобі не вдасться відсидітися там! - кричала дружина Григор'єва, тоді як сам чоловік намагався її вразумити:
- Лілю, припини негайно. Залиш Елю в спокої. 
- Досить мене ганьбити! - прикрикнув він і нещасні двері залишили у спокої.
- Ганьбити? - прошипіла розлючена жінка. - А що робиш ти? Та в мене за спиною всі знайомі шепочуться. І ось уже сусідки листи від коханок передають із пікантними фото!
- Про все це ми можемо побалакати вдома. Я ж просив не влаштовувати балаган у мене на роботі.
- А я б поспілкувалася з тобою вдома, якби ти там ночував! І балаган влаштовувати не довелося б!
Я притиснулася до дверей, щоб не дати увійти Лілі. Слухати їхні сімейні розмови мені зовсім не кортіло, але й відійти було лячно. Ще не вистачало, щоб жінка влетіла в приймальню керівництва і влаштувала скандал і тут. Ліда теж стояла поруч, напираючи обома руками. Вона скривилася і підвела очі догори.
- Капець, - прошепотіла вона.
- Угу, - сумно кивнула я у відповідь, розмірковуючи, за що мене так життя тішить.
Чокнуті дружини керівників, нерозторопні співробітниці, гори документації, з понеділка ще випробування одним гарним, але безперечно забороненим для стосунків босом. Як в епіцентрі всього цього божевілля опинилася я? 
- Досить! - голос Григор'єва прогримів так несподівано, що ми з Лідою підстрибнули на місці.
- Ти маєш рацію, те, що відбувається, зайшло занадто далеко. Я більше не повернуся додому. Ми розлучаємося.
Гробова тиша нас не на жарт налякала. Ліля там узагалі жива чи знепритомніла?
Гуркоту ми не чули, тому двері відчиняти не поспішали, але обидві прислухалися, навіть ближче до дверей притулилися.
- А як же наші діти?
Голос жінки звучав здивовано-приголомшено. Мені навіть стало шкода її. Адже не така вже вона й погана: яскрава зовнішність, гарна фігура, освічена, а те, що сварлива, то не дивно - важко бути милою квіткою, коли чоловік жодної спідниці не пропустить повз.
- Очуманіти, - Ліда була небагатослівною, але позначила ситуацію точно й лаконічно.
Хто б міг подумати, що Григор'єв зважиться на таке?
- Можеш сказати їм усе, що вважатимеш за потрібне. Я засвідчу будь-яку твою версію. Матеріально ви потребувати ні в чому не будете. У розумних межах, звісно. На вихідні з радістю візьму дітей до себе, якщо вони будуть не проти.
- Ти все прорахував, - хмикнула вона. - Давно готувався? Це все через цю Еліну? Так?
- Ти вляпалася, - прошепотіла Ліда. - Співчуваю.
- Та чому?! - обурилася я. - Ти ж знаєш...
- Я-то так, а ось Лілечка - ні.
Набравши повітря в груди, я відчинила двері:
- Мене нічого й ніколи не пов'язувало з вашим чоловіком! Тільки робота!
- Так? - усміхнулася дружина Григор'єва і відкрила сумочку. - Тоді що це? - у мене буквально жбурнули конверт із фотографіями.
Я відкрила і почала розглядати їх. Дівчина на фото справді була схожа на мене: той самий зріст, довжина волосся, зачіска і фігура схожа, хіба що вона у стегнах трохи менша і в талії вужча, але як у подібних дрібницях переконати розсерджену й обдурену дружину?
- Миле тату, - донеслося над моїм вухом.
Так повільно я ще не оберталася. 
За плечем стояв бос і не той, який звичний, рідний і дядько Едік, у народі просто Палич, а зовсім-зовсім інший! 
- У мене немає тату. 
- Так? А на цьому фото є, - його палець вказав на тонку в'язь. Чи то втеча плюща, чи то просто вигадливий вензель на попереку. 
- Це не я! У мене немає тату! - радісно повідомила Лілі, повертаючи стопку фотографій.
- Ти думаєш, я повірю тобі на слово? Роздягайся!
Ліда засміялася, Григор'єв гаркнув щось дружині, Палич спробував напоумити жінку, а ось Костянтин Валерійович з посмішкою пройшовся поглядом по моїй фігурі. Настільки непристойно, що я вся почервоніла. 
- Та на пляжі більш роздягненими ходять, - фиркнула Ліля, і я зрозуміла, що якщо хочу поставити крапку в цьому божевіллі, то доведеться підняти водолазку і трохи спустити джинси.
Щоб цього ловеласа Григор'єва три місяці в вендиспансері лікували!
Повернувшись спиною до Лілі, я продемонструвала абсолютно чистий поперек. 
- Питання закрите? 
- Вибач.
Мені хотілося сказати, що на хворих і неадекватних не ображаються, але я змовчала. Бог і так її чоловіком покарав.
До речі, про нього.
- Степане Федоровичу, я якраз збиралася поставити вас до уваги. З понеділка мене наказом керівництва переводять в особисті помічниці до Костянтина Веніаміновича.
Григор'єв заскрипів зубами і невдоволено подивився на Палича.
- Забирай когось іншого. Савельєву, наприклад. Еля не рядовий співробітник, а мій заступник. У нас із нею проєкти і ...
- Тепер у неї зі мною будуть проекти, - вклинився в розмову чоловік моєї мрії... тьху ти!
Якої мрії? Елю, прокинься! Він мільйонер. Забула? Нам такого не треба.
Я важко зітхнула. Бо з одного боку, ось справді зовсім-зовсім не треба, а з іншого... 
От чому мені так не щастить на чоловіків? Вічно мені браковані трапляються. То матусині синочки, то метросексуали, то бабії, і ось, зустрінеш нормального на вигляд мужика, а він мільйонер.

Поки я роздумувала про вселенську несправедливість, мене все-ж таки у Григор'єва забрали, хоч би скільки останній намагався чинити опір. Бідний, навіть про розлучення і дружину забув. Звісно, тепер усю документацію з текучки йому доведеться робити самому. Битовуху ніхто з мужиків не любить, а Степана Федоровича вона взагалі вбиває.
Мабуть, із цієї ж причини і родинна гавань здається йому нудним болотом. Ось він і екстремалить то тут, то там.
 - Елю, ти довго ще будеш тут стояти?  - суворо поцікавився Палич. - А ну швидко на робоче місце і щоб сьогодні все-все передала і ні на які півставки у Григор'єва не погоджувалася.
Я, звісно, пообіцяла все виконати, але з усе-таки з "півставкою" не вийшло. Як у воду дивився дядько Едік. 
- Ти не гірше за мене знаєш, що за півроку дівчатка стільки всього нароблять, що ти потім кілька місяців без вихідних працюватимеш. Не дури, Ель. Давай ми твою роботу розподілимо, а ти будеш перевіряти і підстраховувати. До того ж і зарплата вищою стане, і проявиш себе, як цінний і незамінний працівник. Я ж знаю, що ти від мого крісла не відмовилася б.
Я багато від чого б не відмовилася...
- Щось не чула про ваше бажання покинути займану посаду.
- Ніхто не чув, я сам від себе не очікував, але... Тільки між нами двома, Ель. Дістало все. Ось сьогодні зрозумів, що ще кілька років такого життя, і сам кулю в голову пущу.
- Криза середнього віку? Може ще мине, Степане Федоровичу?
- Не хочу, щоб минало, Ель. Набридло жити чужим життям, підлаштовуватися і бути вічно щось комусь винним. 
Григор'єв і справді виглядав замученим. Погляд блакитних очей здавався потухлим, а колір обличчя якимось сірим. Чоловік раз у раз здавлював пальцями перенісся. Посмішку бос видавив неохоче.
Жіноча солідарність єхидно зазначила, що так йому й треба, але чомусь пожаліти хотілося теж.
Ох уже ця суперечлива жіноча натура. Коли я погодилася на пропозицію Григор'єва, то переконувала себе, що все це заради себе коханої і нової посади. 
А ще щоб зайняти голову справою, а не одним плечистим і харизматичним бороданем, у якого мені в жодному разі не можна закохуватися. Зовсім-зовсім.