15.4

- І чого питання почала ставити? Ще й такі дивні! «Чому ти такий до мене»? Прийшла ж лише за маззю… - зітхнула Кора і плеснула себе по щоках. Особисті питання можна і потім вирішити. Колись. Якщо буде така нагода.

Кімната вже давно поринула в темряву, а все детективне бюро охопила тиша і сон. Але дівчині не хотілось спати. Кора накручувала каштанове пасмо на палець і намагалась уявити, що робить Ірвін.

«Він певно склав своє резюме. Взяв кілька рекомендацій з відділка і шукає нову роботу», - думки про колишнього напарника наводили смуток. Дівчина плюхнулась спиною на ліжко і заплющила очі.

По вікну шкрябнула гілка. Потім ще раз. Іще.

Але осіння ніч була надто спокійна, без вітру. «Так ще й сусіднє дерево не дотягується гілками до стіни», - Кора різко сіла, повертаючись до вікна.

Звідти, у легкому зеленому мерехтінні, на неї дивилась прозора фігура кота. Він підійняв лапку і шкрябнув по склу. Ігриво помахав хвостом. Дівчина потерла очі, але тваринка нікуди не зникла.

Вона підійшла до вікна і відчинила його. Спочатку кіт відсахнувся. Виглянув з-за стулки. Обережно пройшовся по підвіконню. Сів біля Кориної руки. Понюхав її.

«Цікаво, чи мають привиди нюх?» - кіт замурчав і ткнувся головою в руку, але пройшов крізь неї. Кора відчула холод на шкірі. Вона постукала пальцями по підвіконню, привертаючи увагу кота. Почала рухати кистю, ніби краб, що бігає по піску. Кіт сприйняв це за гру. Виляючи прозорим хвостиком, весело стрибав за рукою. Кора почала відходити назад в кімнату, переміщаючи «краба» на батарею, потім стіну, підлогу та ліжко. Кіт невпинно слідував за нею, а, коли вона підійняла руку в гору, підлетів і завис в повітрі.

- Оце так здібності… - роззявила рота. Кіт облетів довкола дівчини. Приземлився. Потерся об її ноги, знову наганяючи холод. – Ходи сюди, коте. Може ти будеш моїм новим напарником? - вона зручно вмостилась на ліжку. Кіт ліг поруч, проробивши ритуал із натоптуванням простирадла, яке не прогиналась під його лапами. Згорнувся клубочком. Кора накрила їх ковдрою, але тільце тварини просто пройшло крізь неї і опинилось над тканиною. – Оу… Ну, сподіваюсь тобі не холодно.

Підбила собі подушку і витягнула з-під неї батьків щоденник. Довго дивилась на нього, але все ж відкрила. Безцільно погортала сторінки. Провела рукою по шкіряній обкладинці.

- А це що? – з внутрішньої сторони, біля кореня, з-під шкіри стирчав кутик паперу. Кора потягнула за нього і виявила потаємну кишеню під обкладинкою – дістала листа.

Ні отримувача, ні відправника вказано не було. Печатки не стояло. Кора відірвала віск і боляче вколола пальця краєм конверту. Дістала сторінку, ніби вирвану з щоденника. Розгорнула. Порожньо. Кора покрутила її в руках – нічого. Піднесла до місячного світла – нічого потаємного. Але раптом помітила:

- Ай-яй! – вона розтерла краплю крові, що витекла з місця уколу, по паперу. – Та ну вас! – кинула все в ноги на ліжку і відкинулась на подушки. Заплющила очі.

З неміцного сну її витягнуло настирливе каркання. Очі важко розплющились і сфокусувались на реальності. Кора покрутила головою – все ще темінь. Холодний вітер з відчиненого вікна перетворив кімнату на справжню морозильну камеру.

- Киш-киш! – махнула вона рукою в бік дерева, де настирливо кричав ворон. Від її рухів прокинувся і кіт-привид, що все ще був поруч. Він настовбучився в сторону вікна, зашипів і зістрибнув з ліжка. – Ти чого це? – дівчина хотіла прибрати речі з ліжка і продовжити сон.

Взяла щоденник. Скривилась, покидаючи теплу ковдру. Поклала предмет на тумбу, але лист випав і закотився під ліжко.

- Прекрасно! – Кора змусила себе підійняти його, мерзлякувато торкаючись холодної підлоги. – А це ще що таке? – в місячному світлі вона чітко розгледіла текст, якого раніше не було.

Широким розмашистим почерком Джастіна був зроблений запис:

«Вона залишила мені повідомлення. Я знайшов його. І сховав. Ніхто більше не зможе скористатись ним. Ніхто більше не прочитає його. Він завжди буде зі мною. Він буде тримати мене на землі, щоб ніколи не забувати.»

В голові з’явився спогад:
 

- Тату, чому ти ходиш з ціпком навіть коли йдеш на прогулянку зі мною. Або коли ходиш вдома. Хіба твоя травма не затягнулась? Знову болить?

- Хм… Є в цьому ціпку щось таке, доню, що тримає мене на землі, - порухав бровами Джастін.

- Скажеш теж! «На землі» тебе тримає робота та ми з Ірвіном!

- Ха-ха, і це теж, доню. І це теж.
 

- Тримає на землі… Ціпок… Це ціпок! Це схованка! Він в… Ай!

Гострі кігті дряпнули руку. Кора скрикнула увертаючись. Листок випав з рук, закружляв у повітрі і приземлився на ліжко. Каркання та хлопання крил заполонило кімнату.

- Ах ти ж зараза! Ей, - крикнула на ворона чи точніше двох?.. Півтора? Чи можна вважати, що це дві ворони, якщо з одного тіла стирчить дві голови і дивляться на тебе двома парами червоних очей?! Птаха ринулась до листка.

- Ні!

Кора за нею, але промахнулась, мало не влетіла носом в тумбу. Одна голова ворона підхопила листок, інша переможно закаркала. Та не все так просто. Кіт-привид заскочив на ліжко і, випустивши свої примарні кігті, дряпанув ворона по крилу. Той злетів, намагаючись відбитись. Стрімголов кинувся з висоти на кота. Кора запустила в нього подушкою вчасно і птаха відлетіла за ліжко. Притихла.