Володя прокинувся і глянув у телефон. Уже кінець січня. Здається, зима тільки вчора почалась, але календар уперто наближав весну. Ще звлишалось якихось 4 місяці до літа. Щоправда, не такого цікаве, адже Івана більше немає. І що він робитиме 3 місяці?
Хлопець перевдягнувся з піжами в спортивне та пішов на кухню.
Мама сиділа за столом вся похмура. Єва збоку читала новини. Тіток та батька ще не було.
- Доброго ранку! – привітався хлопець, намагаючись розрядити атмосферу.
Ніхто не озвався.
- А шо таке? – спитав він, дивлячись то на маму, то на бабусю. Остання відірвала погляд від телефона і глянула поверх окулярів.
- Та нічого, змучилися просто, - відповіла вона і продовжила читати. – Кажуть, шо той вірус, то шось дуже серйозне. Не вірю я їм. То в журналістів робота така – люде лякати.
- З самого ранку і вже змучилися? – вирішив продовжувати розмову Володя.
- Доживеш до років своєї мами або моїх, то зрозумієш. А поки тобі 13 тільки, то ти ше тим не переймайся.
Тоді прийшли Адам, Інна та Орися. Валерія насипала всім їжу.
Хлопець почимчикував до школи. По дорозі він зустрів Коцюбенка з Петренком і Павленком.
Він замислився, що якби ті не ненавиділи Володю через те, що їм довелося все літо замітати дороги, то вони б могли навіть почати дружити після сварки з Іваном.
Юра обернувся і його очі аж засяяли, коли він побачив Володю.
- Які люди! Давно не бачилися. Ну шо, добре ми замітали вулиці? – хоч пройшло вже 2.5 роки, але той не міг ніяк заспокоїтися від приниження, яке вони пережили.
- А шо? Замітати тоже комусь треба. А шо було би, якби двірників ніде не було? Ходили би по болоті, - хлопець не поділяв з ними думки по те, що робота прибиральника є принизливою.
- Та легко тобі говорити, - озвався Петренко. – Нічо, колись я зроблю так, шо тобі треба буде туалети мити. Тоді я подивлюся, як ти заговориш.
- Чо «я», а не «ми»? – обурився Коцюбенко. – Ми разом подивимося, як Іван і Володя витирають гімно чуже.
І вони всі засміялись, а Володя обігнав їх і лише закотив очі. Ще в 10 років він би сказав, що це булінг, а зараз усього лише жарти жартами. Ось як змінився він за цей час.
Після повернення зі школи хлопець хотів пообідати та сховатися в кімнаті. Але не вдалося. За обідом тато порушив давно затихлу тему:
- Лера, я знайшов хату своєї мрії. Ти тільки подивися, - він простягнув дружині телефон і вона почала переглядати фотографії. Володя помітив, що на її обличчі промайнула якась іскра.
- Ну... Можна поїхати подивитися, - погодилася мати.
- А! – скрикнула Єва. – Ше чого! Я вас нікуди не відпущу. Ви маєте тут жити і крапка! – вона стукнула кулаком по столу.
- Мамо, нам не 14. Я вже п’ятдесятку розміняла. Про шо ти говориш? – спокійно говорила Валерія.
- Я ше до шлюбу вирішила, шо ви маєте жити під моїм контролем. Я ваша мама. Я більше життя прожила, ніж ви, тому краще знаю.
Лера зітхнула, але після обіду все-таки поїхала з Адамом та Володею.
Дорога зайняла якихось 20 хвилин.
- Бачиш і тобі буде близько до школи, і тобі на роботу, - сказав Адам.
Чорнява господарка відчинила хвіртку.
- Вітаю! Проходьте.
Крижанівські зайшли в будинок.
Власниця почала їх водити, показуючи всі кімнати. Говорила дуже швидко, ніби боялася, що вони передумають купувати.
Після цього вони зупинилися у вітальні і почали ставити запитання.
- А опалення газове? – спитав Адам.
- Так, - швидко закивала головою власниця.
- А вода зі свердловини? – допитувався чоловік.
- Нє, центральна, - вона різко захитала головою на всі боки.
- Дах не протікає? – Адам глянув угору.
- Ше ні разу, відколи хата стоїть, - запевняла власниця.
- А відколи він стоїть? – спитала Валерія.
Власниця ротом вдихнула і перелякано глянула на жінку.
- Років 10 точно вже.
- А сусіди нормальні? – спитав Володя.
- Отут з одного боку взагалі ніхто не живе. Тільки деколи дівчина приїжає, але вона до вас лізти не буде. А з іншого, то баба стара. Вона навіть з хати не виходить.
- А зимою тепло? – спитав Адам, дивлячись на пічку.
- Ой, та нею вже рідко хто користується. Спочатку тут не було газової труби, то так багато все дров йшло. А тепер вже менше.
Поки дорослі говорили про опалення та труби, Володя заглянув у кімнату, яка мала б стати його. Відчинив шафу, глянув на вигляд із вікна, уявив як тут стоятиме його письмовий стіл. І зрозумів, що не хоче такого бачити.
- Ми можемо ше походити самі? – спитала Лера.
- Звичайно, ходіть собі на здоров’я, - вона була ладна погоджуватися на все, аби ті тільки придбали хату.
Сім’я вийшла ще оглянути подвір’я.
- Ну і як вам? – спитав Адам.
- Всередині гарно, - відказала Валерія.
- Але кухня якась мала, - замітив чоловік.
- Місце гарне. І близько до школи було би, - зазначив хлопець.
- Сад такий гарний, - глянула на фруктові дерева Лера. – Правда, ціна трохи висока.
- Ми могли би сторгуватися. Але ти подивися, як би тут було спокійно. Можна сказати, шо сусідів взагалі нема. А ше й нема твоїх сестер і мами.
- Адаме!
На ганок вийшла господарка.
- Ну шо там? Шо ви надумали?
- Дякуємо, але ми вам передзвонимо. До побачення! - відповів Адам.
- Добре, я буду чекати, - вона помахала рукою.
Вони сіли в машину та поїхали додому. Володя думав, чи хотів він переїжджати? Будинок справді гарний і дитяча схожа на його, але він не хотів покидати своїх тіток, бабусю з дідусем. Не хотів переставати стежити за Городчуками. І взагалі всюди добре, а вдома найкраще. Він був певен, що завжди житиме тут. Що ніколи не доведеться прощатися ні з цією хатою, ні з цією вулицею. Якби ж він знав...
#1097 в Детектив/Трилер
#413 в Детектив
#686 в Молодіжна проза
#192 в Підліткова проза
розслідування, сімейна драма та родинні таємниці, шкільне життя
Відредаговано: 25.10.2026