Детектив Володі

50

Володя прокинувся і глянув у телефон. Уже кінець січня. Здається, зима тільки вчора почалась, але календар уперто наближав весну. Ще звлишалось якихось 4 місяці до літа. Щоправда, не такого цікаве, адже Івана більше немає. І що він робитиме 3 місяці?

Хлопець перевдягнувся з піжами в спортивне та пішов на кухню.

Мама сиділа за столом вся похмура. Єва збоку читала новини. Тіток та батька ще не було.

- Доброго ранку! – привітався хлопець, намагаючись розрядити атмосферу.

Ніхто не озвався.

- А шо таке? – спитав він, дивлячись то на маму, то на бабусю. Остання відірвала погляд від телефона і глянула поверх окулярів.

- Та нічого, змучилися просто, - відповіла вона і продовжила читати. – Кажуть, шо той вірус, то шось дуже серйозне. Не вірю я їм. То в журналістів робота така – люде лякати.

- З самого ранку і вже змучилися? – вирішив продовжувати розмову Володя.

- Доживеш до років своєї мами або моїх, то зрозумієш. А поки тобі 13 тільки, то ти ше тим не переймайся.

Тоді прийшли Адам, Інна та Орися. Валерія насипала всім їжу.

Хлопець почимчикував до школи. По дорозі він зустрів Коцюбенка з Петренком і Павленком.

Він замислився, що якби ті не ненавиділи Володю через те, що їм довелося все літо замітати дороги, то вони б могли навіть почати дружити після сварки з Іваном.

Юра обернувся і його очі аж засяяли, коли він побачив Володю.

- Які люди! Давно не бачилися. Ну шо, добре ми замітали вулиці? – хоч пройшло вже 2.5 роки, але той не міг ніяк заспокоїтися від приниження, яке вони пережили.

- А шо? Замітати тоже комусь треба. А шо було би, якби двірників ніде не було? Ходили би по болоті, - хлопець не поділяв з ними думки по те, що робота прибиральника є принизливою.

- Та легко тобі говорити, - озвався Петренко. – Нічо, колись я зроблю так, шо тобі треба буде туалети мити. Тоді я подивлюся, як ти заговориш.

- Чо «я», а не «ми»? – обурився Коцюбенко. – Ми разом подивимося, як Іван і Володя витирають гімно чуже.

І вони всі засміялись, а Володя обігнав їх і лише закотив очі. Ще в 10 років він би сказав, що це булінг, а зараз усього лише жарти жартами. Ось як змінився він за цей час.

Після повернення зі школи хлопець хотів пообідати та сховатися в кімнаті. Але не вдалося. За обідом тато порушив давно затихлу тему:

- Лера, я знайшов хату своєї мрії. Ти тільки подивися, - він простягнув дружині телефон і вона почала переглядати фотографії. Володя помітив, що на її обличчі промайнула якась іскра.

- Ну... Можна поїхати подивитися, - погодилася мати.

- А! – скрикнула Єва. – Ше чого! Я вас нікуди не відпущу. Ви маєте тут жити і крапка! – вона стукнула кулаком по столу.

- Мамо, нам не 14. Я вже п’ятдесятку розміняла. Про шо ти говориш? – спокійно говорила Валерія.

- Я ше до шлюбу вирішила, шо ви маєте жити під моїм контролем. Я ваша мама. Я більше життя прожила, ніж ви, тому краще знаю.

Лера зітхнула, але після обіду все-таки поїхала з Адамом та Володею.

Дорога зайняла якихось 20 хвилин.

- Бачиш і тобі буде близько до школи, і тобі на роботу, - сказав Адам.

Чорнява господарка відчинила хвіртку.

- Вітаю! Проходьте.

Крижанівські зайшли в будинок.

Власниця почала їх водити, показуючи всі кімнати. Говорила дуже швидко, ніби боялася, що вони передумають купувати.

Після цього вони зупинилися у вітальні і почали ставити запитання.

- А опалення газове? – спитав Адам.

- Так, - швидко закивала головою власниця.

- А вода зі свердловини? – допитувався чоловік.

- Нє, центральна, - вона різко захитала головою на всі боки.

- Дах не протікає? – Адам глянув угору.

- Ше ні разу, відколи хата стоїть, - запевняла власниця.

- А відколи він стоїть? – спитала Валерія.

Власниця ротом вдихнула і перелякано глянула на жінку.

- Років 10 точно вже.

- А сусіди нормальні? – спитав Володя.

- Отут з одного боку взагалі ніхто не живе. Тільки деколи дівчина приїжає, але вона до вас лізти не буде. А з іншого, то баба стара. Вона навіть з хати не виходить.

- А зимою тепло? – спитав Адам, дивлячись на пічку.

- Ой, та нею вже рідко хто користується. Спочатку тут не було газової труби, то так багато все дров йшло. А тепер вже менше.

Поки дорослі говорили про опалення та труби, Володя заглянув у кімнату, яка мала б стати його. Відчинив шафу, глянув на вигляд із вікна, уявив як тут стоятиме його письмовий стіл. І зрозумів, що не хоче такого бачити.

- Ми можемо ше походити самі? – спитала Лера.

- Звичайно, ходіть собі на здоров’я, - вона була ладна погоджуватися на все, аби ті тільки придбали хату.

Сім’я вийшла ще оглянути подвір’я.

- Ну і як вам? – спитав Адам.

- Всередині гарно, - відказала Валерія.

- Але кухня якась мала, - замітив чоловік.

- Місце гарне. І близько до школи було би, - зазначив хлопець.

- Сад такий гарний, - глянула на фруктові дерева Лера. – Правда, ціна трохи висока.

- Ми могли би сторгуватися. Але ти подивися, як би тут було спокійно. Можна сказати, шо сусідів взагалі нема. А ше й нема твоїх сестер і мами.

- Адаме!

На ганок вийшла господарка.

- Ну шо там? Шо ви надумали?

- Дякуємо, але ми вам передзвонимо. До побачення! - відповів Адам.

- Добре, я буду чекати, - вона помахала рукою.

Вони сіли в машину та поїхали додому. Володя думав, чи хотів він переїжджати? Будинок справді гарний і дитяча схожа на його, але він не хотів покидати своїх тіток, бабусю з дідусем. Не хотів переставати стежити за Городчуками. І взагалі всюди добре, а вдома найкраще. Він був певен, що завжди житиме тут. Що ніколи не доведеться прощатися ні з цією хатою, ні з цією вулицею. Якби ж він знав...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше