23

Нарешті настало 23 грудня. Володя згадував як кожного року в перший день канікул він проводжав Івана в село. Він дуже не хотів, щоб той їхав. Зараз точно не вийде і не буде казати як чекає його повернення.

Підобід почувся шум з надвору. Хлопець визирнув через вікно. Як виявилося, то тітка Наталя збиралася разом із сином. Володя стояв так і дивився. Вони були дуже щасливими. Здається, ніколи не від’їжджали з такими емоціями, як зараз. І тут Володя зрозумів – Іванові краще без нього. Серце боляче кольнуло.

Хлопець хотів уже відійти від вікна, але раптом погляд колишнього друга впав саме на це вікно. Усмішка враз зникла. Володя затягнув шторами вікно і вийшов із кімнати.

- О, Володя! – бабуся вийшла з кімнати здивована. - Там Іван поїхав, а ти не пішов його проводжати?

- Ми ж посварилися, - відповів хлопець.

- І шо, так і не помирилися?

Володя похитав головою.

- Дивно. Ну добре, я піду до Лерки в магазин. А ти тут будь чемним, - попередила вона.

- Добре, - він провів її до дверей.

Володя зайшов на кухню, вмикнув чайник, сів за стіл та почав розмірковувати. Хлопець зауважив, що Єва ніколи не ходила провідувати Леру в крамницю. Може, це сталося через «того», що приходив недавно? Не встиг один детектив закінчитись, як почався другий.

Ось так із чашкою чаю він просидів досить довго, аж поки Єва з Валерією не повернулися.

- Ану всі виходьте! Зараз в нас буде родинне зібрання! – почала кричати бабуся.

Мама виглядала наляканою, блідою, волосся прилипло до її щік.

- Не треба... – благала вона.

- Треба. Ти все поясниш! – вона почала силою тягти дочку на кухню.

- Мамо, шо сталося? – питав Володя. Тим часом усі почали збиратися на кухні.

- Мамо Єво, може, в людей робота? Чого так кричати? – з претензією виступив Адам.

- Як прийшов сюда, то не така вже й важлива твоя робота, - заявила бабуся і перевела погляд на свою старшу дочку, - Лера, а тепер розказує, хто то такий був.

Валерія глянула на всіх і знов розплакалася.

- Та скільки можна нити? Ти чим думала?

- Мамо, не наїжай на неї так, - попросила Орися.

- Та якби ви знали, шо вона витворила!

- Я... – почала невпевнено Лера, - він вернувся. І я...

- Забула про чоловіка і сина, так було? – закінчила Єва.

- Не так, мамо, не так. Це взагалі ти винна! Це ти мені з самого дитинства розказувала, який має бути чоловік! – почала себе захищати жінка.

- Тьфути! То вже винна? Як ти не любила Адама, якого милого вийшла заміж за нього?

- Тихо! Заспокоїлися всі! – наказав Адам. – А тепер слухайте мене, я не знаю, шо такого сталося, шо ми мусимо зараз це все слухати, але я і знати не хочу. Мамо, Ви зараз повертаєтеся в свою кімнату, а Лера йде зі мною.

Єва стиснула губи. Не могла вона йому чомусь перечити, тому спокійно відпустила зятя з дочкою.

Попри те, що Адам був молодшим від Лери аж на 10 років, виглядало навпаки. Він був розсудливим та вмів знаходити спільну мову. Уже у 18 він не поводився, як підліток, а як доросли чоловік. Саме тому Єва глянула на нього, як на можливого чоловіка своєї дочки.

А от Лера видавалася більше молодою дівчинкою, яка ще не до кінця розуміла, як правильно чинити, та які наслідки матимуть її рішення. Саме тому, напевно, вона зараз проходила через таке.

Близнючки пішли у свою кімнату, при цьому обговорюючи цю подію, Лера з Адамом у ванну, а Єва з Володею залишилися в кухні.

- Жінка йому зраджує, а він далі з неї панькається. Сама бачила, але хто тут мені повірить в тій хаті? – і пішла до себе.

У голові Володі відлунням лунало перша фраза. Як це зраджує? З ким?

У горлі пересохло, а язик ніби приклеївся до піднебіння. Хлопець згадав розмову, яку підслухав у 9 років. Там усе виглядало так, ніби мама має його відправити в сусіднє село.

Як виявилося пізніше, не все так просто.