22

Лера.

Він подзвонив.

- Алло! – привіталась я, налякавшись, адже він ніколи мені не телефонував.

- Привіт! Вийди на дорогу, я тут стою. Якшо не вийдеш, я зайду в середину, - одразу попередив він.

Ні. Не можна, щоб він сюди зайшов. Мама відразу його впізнає.

Я глибоко вдихнула та видихнула.

- Добре, я йду.

Я думала, що це просто жарт, і насправді там нікого немає. Одразу згадала ту зустріч, після якої він мене покинув.

- Не чекала? Дійсно, я ж все в магазин  приходжу, - він задоволено розвів руками, наче я мала зараз кинутися йому в обійми.

- Йди звідси, ше хтось побачить, - я вчепилася за хвіртку і нервово озиралася.

- То ти вже не можеш просто говорити з якимось чоловіком через браму? Мене тут ніхто не знає, - він продовжував блаженно всміхатися.

- Чого ти хочеш? – спитала я грізно.

- Хочу перевірити, чи ти дійсно живеш так, ніби нічо не сталося, - усмішка зникла з його очей і він сумними очима глянув на мій дім.

- А шо сталося?

- Вони нічого не знають? – проігнорував моє запитання і перевів погляд на мене.

- Ні. Взагалі, - я опустила погляд, бо не змогла витримати як він дивиться на мене.

- Буде погано, якщо вони дізнаються не від тебе. Це вже надто затягнулося.

Я подивилася на нього благально, поки він пиляв мене безжальним поглядом.

- Ти руйнуєш моє життя, йди звідси, - я готова була це кричати на весь світ.

- Ти сама його руйнуєш.

- Ти не розумієш. Для тебе все виглядає легко. Я боюсь їх втратити.

Він мовчки обернувся та пішов. Я ще деякий час стояла так на вулиці, а тоді зрозуміла, що невдовзі вернеться Володя, і не можна, щоб він побачив мене в такому стані.

Вернулася додому. Зайшла на кухню, щоб випити трохи води. За мною відчинилися двері зайшов син.

- Ти вся зблідла. Шо сталося? – спитала мама.

Володя почув голоси і теж прийшов на кухню.

- Мам, з тобою все добре?

- Сестро, до кого ти ходила? - нізвідки ще взялися Орися з Інною. І чому вони так всі невчасно?

- Та... заспокойтеся, все добре, - хоча я не була в цьому певна.

- Знову той? – мама пропалила мене поглядом.

Я кивнула.

Мама похитала головою і вернулася в кімнату.

- Хто? – спитав Володя, але ніхто йому не відповів. Зараз точно не треба знати.

Коли всі розійшлися по своїх кімнатах, прийшла Валя поштарка.

- Привіт, Лєр! Знов тобі лист, шось так часто тобі хтось пише, - вона підморгнула мені.

- То все по магазину, - збрехала я.

- Ну добре, мама твоя вдома?

Зразу з’явилась Єва і вони пішли на кухню.

Я відразу розгорнула конверт і там знову було фото. Як ми з ним щойно розмовляли. Тобто він і це бачив? З іншого боку було написано «до 23 лютого, щоб все розказала, інакше це фото полетить всім, кого ти так боїшся втратити»

Я сповзла по дверях униз. Я знала, чому саме ця дата. Це було надто символічно.

14 років тому. 23 лютого 2005 року.

Вона поверталася з роботи пізно ввечері. Втома тримала її на ногах з останніх сил.

Саме зайшла на подвір'я, як її хтось гукнув:

- Лера!

Вона обернулася. Ні. Тільки не це.

Він кричав їй з відчиненого вікна автомобіля. Глянула на його лице. Він знає.

Вийшов, зайшов на подвір'я і став так близько до неї.

"Не йди"- хотіла сказати вона, але не може, не має права.

- Чув, ти заміж виходиш,- він узяв її пасмо волосся і почав накручувати собі на палець.

Вона не могла дихати від його погляду. Так на неї дивився тільки він.

- То це правда? - він перевів погляд з волосся на очі.

Тиша. Що йому сказати?

Відвела погляд.

- Дивися на мене, - сказав він трохи сердито.

- Я не можу... - ледь вимовила вона і сльоза покотилася з її очей.

- Звичайно, ти не можеш, - він залишив її волосся і витер сльозу. - Ти думала про мене, коли це робила? Коли казала "так"? Як ти після цього могла приходити до мене і казати, що тільки мене кохаєш?

- Я мусила...

- Ти не мусила. Ти вибрала інше.

 Вони знову мовчали.

- Послухай, в мене нарешті випав шанс перестати бути якоюся Гнидючкою. Я стану кимось іншим, - Лера намагалася переконати його.

- Мені потрібна ти!

 Здається, її серце зупинилося. Ці слова повторювалися в її голові і вона ніяк не могла на це вплинути.

Валерія розкрила рота, але він її перебив.

- Ти зараз скажеш, що наші мами проти цих стосунків. Твоя - бо хоче, шоб ти була багата, моя - бо думає, шо ти не, за кого себе видаєш, але це не має значення, - він почав підтягувати її до себе, а вона не заперечувала. - Яка різниця, хто що думає?

Вона хотіла відштовхнутися від нього, але він тільки підтягнув її до себе ближче.

- Цікаво, а твій Адамчик знає про мене, чи ти нічого не казала?

Тоді вона згадала як він сказав, щоб вона нічого від нього не приховувала.

Відпустив її:

- Гаразд, піду я, а то ще хтось побачить, - покрокував, навіть не обертаючись. І після цього він не з'являвся в її житті досить довго.

Як я маю це все розповісти? Це надто важко. Що зробить Адам, Володя, мама? Вони ж відречуться від мене. Я завжди знала, що чиню неправильно, але хто б міг подумати, що це матиме такі наслідки.

Я витерла сльози, підвелася та пішла в кімнату. Треба зібратися і придумати щось.