21

Ще залишався тиждень до канікул. Володя чекав їх з нетерпінням, як і кожного року. Пройшло тільки 2 дні з повернення Орисі. Всі її остерігалися, наче то не вона. Ніби вона дійсно повернулася зі світу мертвих. Володя помічав, що тітці це не приємно, але нічого не казала. Узагалі стала небагатослівна. Навіть утримувалася з глузувань Адам, але замість неї це ідеально виконувала Інна.

А самому хлопцеві ставало дедалі гірше. Він собі ставив запитання – чому всі старі, а тітка молода. Здається, деколи він надто задумувався над цим, оскільки інші почали питати, чому той таки задуманий. Його почало це хвилювати і він уже думав, чи не сказати їм правду. Якщо відправлять в психдиспансер – так і буде.

Але все ж продовжував мовчати...

А ще стежив за Іваном. Той часу не гаяв і знайшов уже собі кількох друзів.

Якось на перерві Володя сидів на диванчику в коридорі і тут раптом до нього підійшов Іван.

- Ти ж так хотів поговорити, - почав він без привітання, - а як тільки я тобі сказав, шо не хочу, то зразу перестав це робити.

Він схрестив руки. Його очі стали темно-смарагдовими, а губи вигнулися в лукаву посмішку. І для чого він це робив? Хотів покепкувати?

Володя зітхнув.

- А ти не для цього це сказав?

- Ну, ти так різко здався. Володя, якого я знаю, мав би ше мене просити, - він сховав руки за спину, а в голосі відчулися нотки хвилювання.

- Слухай, ти шось толкове говорити будеш? – хлопець злився від поведінки свого колишнього друга.

- Ой, і де поділася вся наша шестирічна дружба? – скептично спитав він.

- Вмерла тоді, коли ти не впустив мене додому, - відрізав Володя та пішов до класу. Він не згадав про ту свою дурну витівку зі шлангом, а як перший раз стукав у вікно.

***

Мирося.

Ми готувалися до різдвяної вистави, яку будемо ставити перед канікулами. Спочатку я пропонувала приєднатись і гурту до неї, адже це було б досить символічно, що всі ми разом, але ніхто не захотів, навіть у якості масовки. Я грала Марію, тому Захар казав, що якщо він гратиме, то тільки Йосипа, а ця роль уже була зайнята.

Якось я вийшла в магазин і тут помітила нашу сусідку на дорозі, яка страшенно нас не любила. Казала, що ми ніхто, у порівняння з нею. Ох і горда вона!

Жінка роззиралася на всі боки і тут помітила, як виходжу зі свого подвір’я.

- Добрий день! А шо, Литвинчуки вже не вітаються? – вона схрестила руки на грудях і глянула на мене звисока.

- Дивно, що Ви привіталися взагалі. Це ж прояв ввічливості, - відказала я.

- Так, вас точно нема за шо поважати. Народити в 17 і жити до сих пір самій. Добре, шо я не така, як ви, - пирхнула і голосно гримнула хвірткою.

Я здивувалася: вона ж сама народила дочку в 16. І вся різниця, яка полягала між нею і моєю мамою – це те, що сусідка народила дитину в шлюбі. Невже в такому випадку це вважається припустимо, а якщо завагітніти до весілля – то це обов’язково приниження?

Ніхто не знав, як жінці боліло після цього, чому вона так поводилася. Якби за неї не вирішували, як їй жити, все було б по-іншому, і, можливо, вона б не перешкоджала і життю своїх дітей.

***

Володя.

Хлопець знічев’я міряв кроками кімнату. Навколо все було досить затишно. Сім’я вперше їла спокійно, без сварок, без образ з боку близнючок, хоча вони не втримувалися від образливих поглядів у сторону Адама. І всі виглядали досить радісними. Але Володя розумів, що колись це зміниться і знову все буде, як раніше.

Дід уже починав обговорювати підготовку до Різдва. Єва казала, що ще надто рано, але Борис нагадував, що скоро календар змінять і Різдво буде 25 грудня, а не 7 січня. Зрештою, всі підтримували цю ідею і давно вважали, що так і треба.

Увечері Лера із сестрами взялася пекти печиво. Тому з кухні весь час було чути сміх і балачки. Недаремно, що потім воно так смакувало всім, адже бабця завжди казала, з яким настроєм приготуєш – так і з’їдять.      

Та попри це все була якась нотка невизначеності. Ніби, це всього лише ілюзія і проб’є годинник 12 ночі й це зникне.

- Чули, кажут, шо в Китаї вже якийсь вірус появився, - повідомила Єва під час вечері.

- Та шо мало вірусів в світі? Та похворіють трохи і забудуть, - не надавала цьому значення Лера.

- Але пишуть так страшно, - поміркував Володя. Описи невідомого ще захворювання виглядало надто небезпечним, ніби це просто вірус, а якийсь маніяк.

- Кожен рік шось нове, недавно кір був, а ше колись грип свинячий, - відповів Адам.

Хлопець вирішив, що, напевно, й справді не варто чим так перейматися.

Наступного дня тато з мамою поїхали в «мале місто» за покупками. Саме був завіз перед святами, тому сім’я Крижанівських вирішила, що краще було скуплятися там, ніж у селі. А в цей день Інна з Орисею приглянули за магазином. Адам уже подумав, що Лера справді його послухала і віддасть магазин їм на повній основі, але та сказала, що такого ніколи не буде. Проте, Володя почув у її голосі невпевненість, ніби розуміла, що з крамницею колись доведеться попрощатися.

Сьогодні в школі був останній день перед 3 тижнями зимових канікул. І в класі влаштували вечірку. Тобто важко сказати, що це вечірка. Лілія Митрофанівна вмикнула зимові пісні, знайшла ігри в інтернеті, і, звичайно, сказала, що вона дуже рада, адже пережила вже цілий семестр з 8-Б. Ось так непомітно й пройшли 3 години, після чого їх відпустили додому. Та щойно Володя переступив поріг, як зразу зрозумів, що сталося щось недобре. От до чого було це затишшя перед бурею.