17

Усі, ще не відійшовши від зізнання Валерії, намагалися зрозуміти, де Орися та чому не з’являється весь цей час.

У неділю приходила поліція й забрала телефон тітки. Чому вони додумалися до цього тільки зараз? Хіба це не робиться в першу чергу? Володя, звісно, читав небагато детективів, але розумів, що телефон – це основа всього розслідування.

Хлопець пішов у понеділок до школи. Він думав, що буде із ситуацією з Іваном, але вирішив, що його провини немає, адже він з усіх сил намагався помиритися.

У перший день друг узагалі не прийшов. Зрештою, Володя, напевно, так само вчинив би.

Удома хлопець намагався не думати про всю ситуацію навколо, але більше не було, про що й думати. Тоді він нарешті взяв книжку, яку позичив в Івана. Розгорнув на форзаці і знову прочитав «Це книжка Мирослави.» У хлопця різко забилося серце, а усмішка з’явилася на лиці. Володя так і не зрозумів, чому в нього постійно така реакція на це ім’я.

- Ну Мирослава, ну і шо? – здається, він почав сам собі дорікати.

Хлопець намагався зосередитися на книжці, але читав лише очима. Тоді він вирішив перебрати всіх дівчат, яких знав, з ім’ям Мирослава. У селі в них були тільки двоє таких – одна його однокласниця, а друга тільки садок цього року закінчує. Він не дуже знав ту, з якою вчився. Вона взагалі була замкнутою, ні з ким практично не спілкувалася, сиділа за останньою партою і ніхто уваги на неї не звертає. Він замислився, чому раніше такої реакції не було? От би зараз свого друга...

Наступного дня хлопець намагався придивитися уважніше до Миросі в класі. Але та ні на кого не дивилася. Втупилась у зошит і голови не підводила.

***

Мирося.

Ми всім гуртом вчилися в одному класі. Гриць та Матвій сиділи за передостанньою партою, а я із Захаром – за останньою. Моя кузина взагалі жила в місті зі своєю прийомною родиною.

Якось ми говорили на перерві. Захара поряд з нами не було, але мова пішла про нього:

- Слухай, Мирось, може, даси шанс Захару. Він так за тобою впадає... – нахвалював друга Гриць.

- Ой, ше один. Він класний друг, але яка там любов, я тебе прошу, - відмовляла я.

- Він з дитинства за тобою бігає, а ти: «друг і друг» - ніби пластівку заїло, - кривляв Матвій у своєму стилі спілкування.

Я часто думала, чому Захар звернув увагу саме на мене? Чим я йому так сподобалася? Якщо чесно, мені була приємна його симпатія, але тільки через багато років я зрозумію, чим це все обернеться... І частина провини буде на мені...