13

Мирося.

Я стояла у передпокої та дивилася у вікно. Трималася за нижню частину рами і вдихала свіже повітря. Це було просто неймовірне почуття.

Мама саме готувалася до завтрашнього дня. А в мене душа співала, адже завтра 1 листопада - мій День народження. Я дуже любила це свято. Хоч ми з мамою ледве виживали, але вона добре вміла влаштувати свято і я просто не могла скаржитися.

Я вже обдзвонила всіх друзів. Залишився тільки один.

Я повернулася в кімнату. Взяла до рук телефон і набрала його номер.

- Алло! Захар, привіт. Як ти? – поцікавилась я.

- Добре. А ти? - спитав дуже радісно. - Я навіть знаю, чого ти подзвонила, - мовив загадково.

- Дійсно? - я почала намотувати волосся на палець, сама того не помічаючи.

- Хіба я можу забути про твій день? Я вже подарунок купив. Навіть годину знаю, бо в тебе кожен рік одна й та сама.

- Який ти уважний! Тоді я чекаю весь гурт!

- Ти кожен рік цю фразу кажеш.

Я засміялася:

- Ладно, тоді па-па, піду я вже.

- Па-па.

Поклала слухавку.

Я розуміла його ставлення, інтонацію, поведінку та слова. Та намагалася все відкидати.

Володя.

Я прокинувся з відчуттям тепла в грудях. Серце билося, мов щасливий птах. Я не розумів, звідки така радість, адже ще не минуло й двох тижнів від смерті тітки та й з Іваном ніяк не помиримося. Поки я застеляв ліжко усмішка мимоволі з'являлася на моєму обличчі, але я відразу її ховав, адже соромно було.

- Напевно, я таки ненормальний, - сказав я, сівши на ліжко. До того ж, я далі бачив усіх старими. Важко вдавати, ніби нічого немає, але я розумію, що ніхто мені не повірить, коли я скажу як є, тому доводиться приховувати з усіх сил. Може, таки щось значить фраза «нікому не кажи» зі сна?

Сьогодні я вирішив піти до Івана та віддати книжку.

Я постукав у двері. Відчинив сам Іван, бо тітка Наталя вже пішла на роботу.

- Привіт! – почав я.

- Привіт! Так спокійно стукаєш, ніби ше позавчора не обливав хату водою, - дорікнув хлопець.

- Я книжку хотів вернути... і зразу поговорити, - невпевнено додав я.

- Книжку віддавай, але слухати я нічо не буду, - заявив той.

- Іван, я просто...

- Заходь.

Я ввійшов у кімнату свого друга. Саме тут ми посварилися і тут помиримося.

- Прошу, послухай мене якихось дві хвилини, - благав я.

- Давай книжку, - Іван ніби не чув нічого.

Простягнув йому і почав оглядати стелаж, шоб взяти нову.

- "Як він не хоче нормально зараз побалакати, то вдам, шо нічо нема. Може, хоч так розморозиться трохи", - думав.

- Слухай, я оце коли дивлюся на твої полиці, то мені здається, шо я вже всі читав, - поділився я. Іван засміявся. Це хороший знак.

- О! Це якась гарна, - я витягнув зелено-оранжеву книжку з першої полиці, розгорнув і прочитав "Це книжка Мирослави".

- "Мирося... Гарне ім'я.." - і невідомо чого моє серце забилося ще дужче, а на обличчі знову з’явилася усмішка.

- Ти такий радий... – зауважив друг.

- А чому тут так написано? - спитав я, незважаючи на його слова.

- Та то мама вже беушну купила, - пояснив хлопець.

День Миросі.

Прийшли всі мої друзі: біолог Гриць, поет Матвій, Захар та кузина Злата.

Я почала приймати подарунки. Від Матвій черговий вірш, який я сховаю в столі.

Гриць подарував букет ромашок.

- Обов’язково воду міняй, стебла шоб підрізала і став десь в холодне місце, - розказав він мені деталі догляду за квітами.

Злата привезла плитку мого улюбленого шоколаду.

Захара загадково натякнув, що в нього подарунок найкращий, тому його треба відкласти наостанок. Мої зіниці розширились і я схилила голову набік. Але вчасно схаменулась, уявивши який вигляд це має і запросила всіх на кухню. Там уже був стіл накритий. Сіли і почали говорити. Така в нас дружба. Нам не треба нічого - ми можемо просто годинами теревенити про все і ні про що.

- Мирося, давай вийдемо, - сказав раптом Захар.

- Чого це? - здивувалася дівчина.

- Та ходи.

Інші почали підсміюватися. Вони дуже прагнуть, щоб ми з Захаром були разом.

Вийшли в коридор.

- Заплющ очі, - наказав хлопець.

- Знов шось задумав, - закотила очі, але послухала.

Він щось поклав мені в руку. Я розплющила очі та побачила папірець. Почала розгортати і там був кулон у формі листка. Як символічно.

- Як гарно! Дуже дякую! І коли ти встиг купити? - здивувалась я.

- Для тебе я завжди все встигну, - підморгнув Захар.

- Дивний ти деколи.

- Чого це?

- Сам знаєш, - я всміхнулася та повернулася на кухню.

Я давно знаю, що подобаюся Захарові, але ж нам тільки по 13. Це не має жодного значення. Скоро він зустріне іншу і буде їй дарувати прикраси. І так і сталося. Але минуле повернулося в іншій формі.