9

Сьогодні був понеділок – перший день канікул. З самого ранку Володя пішов до Івана. Хлопці вирішили розробити план розслідування.

- Отже, сьогодні дзвонимо до Оксани і Іри? – спитав друг.

- Думаю, шо нам спочатку би піти на місце... – Володя не міг сказати слово «злочин». Йому досі було погано, коли згадував про цю подію.

Іван це помітив.

- Спокійно, - він виставив долоню перед ним, ніби говорив «зупинися вже, хлопче». - Але шо ти там будеш робити?

- Як це «шо»? Подивимося. Ми ше там не були. Як ми будемо розслідувати, якшо навіть труп не бачили?

Іван уважно подивився на Володю.

- Та трупа вже давно нема.

Володя відвів погляд. От халепа. Взявся за розслідування, а навіть азів слідчої справи не знає.

- Ти впевнений? – обережно спитав Іван.

Чи Володя впевнений? Хтозна. Було дуже важко визнати, що це правда. Що справді когось убили. Що тепер на одну людину менше. І це не абихто, а його рідна тітка. Тільки після смерті Володя забув про всі вибрики Орисі і пробачив її.

Місце було обгороджено жовтою стрічкою, ніби чітко показували, що жінка тепер не з нами. Тіла справді не було. Хлопець зрозумів, що насправді нічого не відчуває. Ніби тут не позбулися його рідної тітки. Він здивувався, але вирішив, що йому важко визначити, що він відчуває в саме цей момент.

- Багато крові, - зауважив Іван.

- Страшно подумати, яке там тіло, - Володя здригнувся, чи то від холоду, чи то від цієї думки.

- Слухай, якшо тут зараз хтось вискочить, то я тебе штовхну вперед, - намагався розрядити атмосферу Іван.

- Дякую. Гарний друг, - скептично відповів Володя, не змінивши вираз обличчя.

- А шо? Ти сам сюда нас притяг, -виправдовувався приятель.

- То чо погоджувався?

- А якшо зараз вискочить вбивця? – проігнорував запитання хлопця.

- То будемо бігти.

Іван пирхнув і на лиці з’явилася усмішка.

- Я знав, шо ти це скажеш.

- Може, ми би сфотографували це місце? – вирішив Володя. – Нам можна під цю стрічку?

- Думаю, ліпше не треба, - він дістав із кишені телефон та налаштував камеру.

Після цього вони вже мовчали.

Поверталися назад похмурі, мов осіннє небо. Не думали вони, що це так на них вплине. Кудись ділися всі їхні жартики. Сиділи якийсь час і дивилися в одну точку.

- То шо? Шо робимо? – першим озвався Іван, глянувши на друга.

- Дзвонимо.

Володя набрав номер.

- Алло! – почулося від Оксани. – Хто це? - Це Володя – племінник Орисі, - мовив хлопець без привітання.

- Ой, біда яка! Слухай, я на похорон приїхати не зможу, бо знов в Польщі. Володя здивувався, чому вона не знала, що похорон неможливий. –

- Я не на похорон кличу. Я хотів спитати, де Ви були 18 жовтня? – у Володі шалено билося серце. Він розумів, як це дивно звучить збоку.

- А шо це за запитання такі? – зразу з претензією мовила жінка. – ви думаєте, шо то я?

- Ні-ні, - зразу почав заперечувати хлопець.

- Правду казала Орися, шо швагро і племінник в неї ЖАХЛИВІ! – останнє слово вона просто прокричала слухавку. Якби тітка була жива, Володя б уже накинувся на неї за такі слова, але зараз він навіть не сердився. Він нічого не встиг сказати на своє виправдання, бо жінка поклала слухавку.

- Та шо ти робиш? Ти детективи ніколи не читав? Хіба не знаєш, як допити проводять? Як можна зразу питати таке? – розсердився не на жарт Іван. Так сильно стиснув ручку, що здавалося, ніби вона зараз трісне.

- Чого ти? Спокійно. Зараз я все виправлю.

- Шо ти виправиш?

Вони помовчали, думаючи як далі вчинити.

- Та ти в курсі, шо я взагалі не підтримую цієї ідеї з розслідуванням? Я не розумію, нашо нам це. Нам тільки по 13 років, - тепер його голос залунав на октаву вище, а нігті так сильно вп’ялися в долоню, що залишилися білі сліди.

Володя застиг. Він вперше бачив друга таким розлюченим.

- То чо ти разом зі мною взявся за це? Я тебе не заставляв, - захищався хлопець.

- Йди з мого дому! – проревів на кінець Іван.

Володя вдихнув крізь зціплені зуби і пішов, гучно зачинивши за собою двері.

Тепер нічого не буде, як раніше.